Пролог

"Я боюсь бути щасливою, відчувати щастя наповну. Кожного разу, коли в мому житті ставалось щось хороше і ноги підгинались від переповнення емоціями, зовсім скоро мій світ перетворювався на спалені Помпеї і я знову була похована під товщею гіркого попелу"

Вітер розтріпував волосся і завивав з такою силою, що крик дівчини раз у раз відбивався від шиби відчиненого вікна і не долітав навіть до сусідньої квартири. Під її спиною, на шаленій швидкості пролітали автомобілі, відбиваючи світлом фар калюжі і мокрий асфальт, двірники не справлялись з водою. Чорне небо нависло над містом, наче от-от було готове зірватись і придавити собою всіх. Дівчина ледь не захлиналась від потоку води, намагаючись хоч трохи відвернути голову. Дощові потоки попадали в ніс і рот, вона щільно зажмурила очі й раз у раз намагалась вирватись, але міцні руки тримали її стальними лещатами.
- Не смій більше говорити до мене в такому тоні, чуєш?! – її тіло тріпнули об бетонне підвіконня і дівчина не стримала переляканого скрику, вона боялась цього незнайомого чоловіка до тремтіння, але ще більше вона боялась, що він відпустить її. 12 поверхів польоту перш ніж вона просто розіб'ється і розлетиться мокрою бруківкою елітного району.
- Будь ласка – жалібно пропищала в надії що її почують, що Він проявить милосердя.
- Ти ніщо, маленька розбещена лярва! – чоловік знову піднімає її за плечі в бажанні добряче струснути, але руки заїжджають по мокрому тілі й дівчина просто висковзає з них. Останнє, що я бачу – очі повні люті й світ перетворюється на круговерть вікон, осінньої зливи та чорного неба.

Доброго вечора. Поки сама не знаю якою буде ця історія, її частина була написана дуже давно і явно буде переписуватись у ході викладки. Книжка буде більшою за "Маму для Совенятка", герої будуть специфічні і з своїми тараканами, але надіюсь, вони вам сподобаються. 

Ваші коментарі важливі=) Вони надихають і зоовсім трішки впливають на сюжет ;)