Роздiл 26.

Розділ 26.

Там, де починається дім

Ранок на віллі почався незвично тихо. Зазвичай у цей час з кухні долинав стукіт ножів, запах свіжого хліба та дзвінкий сміх кухарки Франчески, але сьогодні все було інакше. Повітря стояло густе, насичене передчуттям, і навіть виноградники за вікном здавалися застиглими у чеканні.

Марія прокинулася ще до сходу сонця. Її тіло пам’ятало інші ранки — холодні, наповнені тривогою, коли вона у військовій формі поспіхом пила каву з металевої кружки, збираючись на виїзд. Вона перевернулася на бік і подивилася на Белліні. Він спав спокійно, але її погляд ковзнув по лінії щелепи, знайомій до болю, по вигину брів… І знову спалахнув той кадр з минулого: він, у камуфляжі, обертається на звук, і в його очах — той самий вираз, що й зараз у сні.

Вона торкнулася його руки, і він одразу розплющив очі.
— Доброго ранку, Маріє, — тихо сказав він, і цього разу не було жодної маски в голосі.
— Доброго… Олексію.

Він усміхнувся, і в цій усмішці було стільки тепла, що серце стислося.

---

За сніданком вони сиділи всі разом — Лариса, Анна, Марія й Белліні. Лариса, одягнена у світлу сукню з мереживом, сама розливала каву, хоча прислуга пропонувала допомогу.
— Ви навіть не уявляєте, — сказала вона, — наскільки спокійно мені тепер. Можна, нарешті, планувати, а не боятися, що завтра все розсиплеться.

Анна з ентузіазмом розповідала про свій проєкт з історії Флоренції — вона вирішила досліджувати родину Белліні. І, хоч вона й не підозрювала всієї правди, її очі горіли, коли вона описувала старі гравюри та записи.

— Я знайшла згадки про маєток, який належав Белліні ще у XVII столітті, — говорила вона, розмахуючи рукописом. — Може, колись ми його відвідаємо?

Белліні й Марія зустрілися поглядами. Він ледь помітно кивнув — так, вони відвідають. Але вже як родина.

---

Після сніданку Марія пішла до саду. Виноградники стояли в золотому світлі, а в повітрі змішувався аромат стиглого винограду й троянд. Вона торкнулася шорсткої кори старої оливи і подумала, як багато змінилося за цей рік: із жінки, що втратила все, вона перетворилася на господиню вілли, матір, яка знову бачить майбутнє своєї доньки, і… дружину в душі, навіть якщо вони ще не говорили про це вголос.

Вона відчула кроки за спиною.
— Тут гарно, але не вистачає одного, — сказав Белліні.
— Чого саме?
— Тебе поруч. Завжди.

Він витягнув з кишені невелику оксамитову коробочку. Усередині лежав простий золотий перстень, тонкий, але витончений.
— Я не знаю, чи можна назвати це офіційною пропозицією в цьому світі, але я хочу, щоб ти знала — я залишаюся тут, з тобою, назавжди.

Марія взяла перстень, і її очі наповнилися сльозами.
— Ти вже залишився. Ще тоді… коли повернувся до мене.

---

Вечір того ж дня вони провели всі разом у саду. Лариса навчала місцевих жінок плести мереживо — тонке, як павутина, зі складними візерунками, яке вже почали замовляти навіть у Флоренції. Анна вела нотатки для свого дослідження, одночасно допомагаючи сортувати виноград для нового вина.

А в глибині саду, під старою оливою, Марія й Белліні сиділи поруч, дивлячись, як над виноградниками повільно спускається сутінок.

— Ти шкодуєш, що ми залишили той світ? — запитала вона.
— Ні, — відповів він без вагань. — Бо там у мене не було тебе.

Вона поклала голову йому на плече, і вони сиділи мовчки, слухаючи, як вечір сплітає своє мереживо з цвіркунів, запахів і легкого подиху вітру.

Тепер це був їхній дім. І їхнє життя.

Кінець.