Роздiл 25.

Розділ 25.

Лист, який відкриває двері

Вілла спала, коли Марія сиділа за письмовим столом із новим листом у руках. Папір був ще старіший, ніж перший, краї пожовклі й крихкі, чорнило подекуди розпливлося. Печатка з трьома ліліями була частково стерта, але впізнавана.

Белліні стояв біля вікна, дивлячись у темряву саду. Його руки були схрещені на грудях, але плечі напружені.

— Читай уголос, — тихо сказав він.

Марія розгорнула лист:

> “Тим, хто носить ім’я Марія.
Коли ти прочитаєш це, знай — людина, яку ти шукаєш, може бути поряд, але в іншому обличчі. Якщо він повернувся, значить, світ знову на межі змін. Пам’ятай його руки — вони врятують тебе так само, як колись у тій війні…”

Вона обірвалася на півслові. Війна? Її руки тремтіли.

— Що це означає? — вона підняла погляд на Белліні.

Він на мить закрив очі, ніби збирався з духом, але замість відповіді тихо спитав:
— А ти пам’ятаєш, Маріє, що я завжди ставав між тобою і небезпекою?

---

Вона відчула, як серце вдарилося об ребра.
— Це… збіг?

— А як ти думаєш? — він зробив крок до неї.

Марія дивилася в його очі, й на мить їй здалося, що час розчинився: перед нею стояв не італійський аристократ, а той, хто тримав її на руках під свист уламків, коли світ навколо горів.

— Олексію… — прошепотіла вона, сама не вірячи, що сказала це.

Його погляд змінився — в ньому була і радість, і біль, і таке глибоке полегшення, що вона відчула його шкірою.

— Нарешті, — сказав він тихо. — Я чекав, коли ти сама це скажеш.

---

Лариса, що випадково почула частину розмови, зупинилася у дверях. Її очі наповнилися сльозами, але вона усміхнулася:
— Я знала… від першого дня знала.

Анна зайшла слідом, тримаючи під пахвою товсту книгу з бібліотеки Медічі.
— Мамо, ви повинні це бачити, — сказала вона, розгортаючи на розділі з гравюрою. На ній було зображено сцену з XVII століття: чоловік у камзолі тримає жінку, прикриваючи від вибуху. Обличчя жінки… було до болю схожим на Марію.

---

У саду пахли нічні фіалки, і місяць клав срібло на дах вілли. Вони стояли втрьох — Марія, Белліні й Лариса, а Анна ще перегортала сторінки, шукаючи підтвердження своїм відкриттям.

— Що тепер? — тихо спитала Марія.

— Тепер ми живемо, — відповів Белліні. — Разом. Без таємниць.

Він узяв її руку, і цього разу вона не відпустила.