Роздiл 24.

Розділ 24.

На межі зізнання

Вечірнє сонце клало довгі тіні на бруківку вузьких флорентійських вуличок. Кам’яні фасади, немов нагріті спогадами, віддавали в повітря аромат розмарину, лаванди й старого каменю. Марія й Белліні йшли пліч-о-пліч, несучи в руках невеликі пакунки з бібліотеки — копії документів і малюнків, які могли допомогти в розслідуванні.

— Тут так пахне історією, що я навіть відчуваю, ніби ми самі частина якоїсь давньої картини, — тихо сказала Марія, ковзнувши поглядом по вітринах антикварних крамниць.

— Ти й є частина цієї картини, — вирвалося в нього несподівано.

Вона зупинилася, дивлячись на нього. Її очі, зелені й глибокі, ніби чекали продовження. Белліні проковтнув слова, що вже тиснули на губи: “Ти була в моєму житті ще до цього світу…” — але замість цього тихо додав:
— …ти вмієш вдихнути життя в будь-яке місце.

---

На повороті до набережної Арно їх раптом перехопив натовп — процесія з ліхтарями, співами й дзвоном маленьких дзвіночків. Це було святкування на честь святого Джованні, і вогні від свічок робили обличчя людей майже нереальними.

Марія опинилася поруч із групою дітей, які збуджено тяглися до світла. Несподівано хтось із натовпу різко штовхнув її в бік — вона втратила рівновагу, і пакунки з документами полетіли вниз.

Белліні миттєво схопив її за талію, притягнувши до себе так близько, що вона відчула його серцебиття. Його руки були теплі й сильні, а в очах — та сама тривога, яку вона пам’ятала… з іншого часу, іншого місця.

— Ти ціла? — його голос зірвався на хрип.
— Так… дякую, — відповіла вона, намагаючись зібрати розкидані папери, але він не відпускав її одразу.

---

Вони відійшли на тихий провулок, де стіни зберігали аромат старих винних погребів. Марія підняла голову, щоб подякувати, але завмерла: Белліні дивився на неї так, ніби в його очах одночасно були й радість, і біль, і втрата, і надія.

— Я… — почав він, але замовк, ковтнувши слова.

— Ти що? — вона зробила крок ближче.

Він ледь усміхнувся і похитав головою:
— Нічого. Просто… ти нагадуєш мені когось дуже дорогого.

— А раптом я й є ця людина? — тихо кинула Марія, сама не розуміючи, чому сказала це.

На мить між ними повисла тиша, така густа, що можна було почути, як за стіною хтось розливає вино в глиняні глечики. Белліні знову хотів щось сказати, але з глибин провулка долинув гучний крик.

---

Вони кинулися на звук і побачили старого книгаря, якого хтось намагався пограбувати. Белліні миттєво зреагував — удар, захоплення, і нападник уже лежав на землі. Марія підняла старі книги, що розсипалися по бруківці, й помітила одну з них — у ній був вкладений лист із печаткою… того ж герба з трьома ліліями, що й у їхньому тубусі.

Вона подивилася на Белліні, і цього разу вони обоє зрозуміли: це не випадковість.