Роздiл 21.

Розділ 21.

Голос, який я впізнав (оповідь Белліні)

Коли тиша стає занадто гучною, я чую не спів цикад у саду, не шурхіт розмарину під вітром і не цокіт підков на дорозі під нашою віллою. Я чую коротку, хрипку команду: «До землі!», металевий дзенькіт уламків, свист, що прорізає ребра повітря, — а тоді порожнечу, чорноту, важку, як мокра шинель. І крізь неї — її голос. Не тутешній, не з цього століття і не з цих пагорбів. Її голос, який я впізнав раніше, ніж дозволив собі пам’ятати власне ім’я.

Те, як Марія вимовляє «так» — коротко, твердо, наче кладе камінець на місце у мозаїці. Те, як у ній народжується усмішка: не з губ, а з очей. Те, як вона, слухаючи, завжди трохи нахиляє голову — ледь-ледь, майже непомітно, як робила одна жінка у іншому житті, в іншій країні, у квартирі, де пахло млицями й книжками. Я запам’ятав ці дрібниці тоді, коли зі світу лишився тільки піксель неспокою — і коли з того пікселя раптом виросла форма, тіло, нові пальці, що не знали моїх шрамів, і нове обличчя, яке ніколи не бачило її так, як бачив я.

Мене звуть Джуліано Белліні — принаймні, так написано у документах, з якими я «прокинувся». Але десь під цим шаром — інше ім’я. Тихіше за шепіт, пильніше за будь-яку таємницю. І це ім’я — те, яким вона кликала мене уві сні, торкаючись моєї щоки у темряві, де війна ще не відняла у нас право на завтра.

---

Той день пахнув сирим ґрунтом, металом і порохом. Ми змінили позицію на світанку: поле, пересічене окопами, вузька балка, що вела до лісосмуги з убитими вітром тополями. Броня десь позаду дихала дизелем, у навушнику тріщало чуже дихання — нерівне, збите. «Спокійно», — сказав хтось, і в цей момент упав перший мінометний. Земля зітхнула мені в груди. По дальності — не по нас, але близько. Ми підтяглися в лівий відрізок окопу, залягли вузько, як навчали: плече до плеча, але кожен — окрема твердиня.

Граната прилетіла не з неба. Вона котилася з боку зламаної посадки, наче чужа думка, яку не встиг видихнути. Я встиг побачити її круглочереве тіло — коротку дугу, як півмісяць, — і встиг подумати: «Зараз». Був відтінок часу — той, що рідко дано. Той, у якому всі рухи — як густий мед: повільні, важкі, нестерпно ясні. Хтось крикнув: «Граната!», а я чомусь побачив її волосся, заплутане у гумці, як вранці, коли вона поспішала на роботу і просила: «Потім, Льошо, потім поговоримо, я повернуся раніше». Потім. Потім — оце слово, навішане на цвях часу.

Я не зробив нічого геройського. Я просто ліг. Я просто затулив. Я просто скоротив відстань між чужою смертю і своїм тілом. Різкий білий звук — наче хтось розірвав тканину неба голими руками — і мене відкинуло у тишу. Я встиг тільки подумати: «Вибач», — і не знав, кому — йому, хлопцю праворуч, що мав сьогодні дзвонити матері; чи їй — тій, що залишалася вдома з нашою донькою і з моїми смішними жартами під магнітами на холодильнику. Я встиг подумати «Вибач» — і провалився у безповітря.

---

Коли я знову навчився дихати, повітря пахло цинамоном і воском. Це не була медсанчастина, не була операційна, не був навіть мій час. Світло падало з високого вікна на дерев’яну підлогу, візерунки плит проступали, як старі шрами. Тіло слухалося — занадто добре, як для того, хто щойно підставив грудну клітку під осколки. Я зірвався, сів, вхопився руками за ковдру, відчув зсередини — там, де мусили бути шрами, — гладку, чужу цілість. Тут не було моїх рубців. Тут була інша шкіра, інша вага, інша відстань від плеча до плеча.

На столику — перо, чорнило, записка: «Синьйоре Белліні, лікар наказав вам спокій». Я перечитав чужі літери, наче вчорашні новини, яким уже не віриш. Пальці — довгі, з тонкими кісточками, — тримали папір акуратно, не так, як мої — звиклі до металу, до ременя автомату, до шорсткого пластику на щоках. Я підійшов до дзеркала — і побачив чоловіка лет на десять старшого за себе-там, з тонкою сивиною біля скронь, з поглядом, який вмів мовчати. Я намагався говорити — новим голосом, чужою артикуляцією — і запитав у порожнечі: «Де я?». Дзеркало не відповіло. Лише відбило світло і збільшило мою тишу.

Після — дні розтяглися, як старі бинти. Я вчився ходити цим тілом, носити його, як новий мундир: незручно, але без права відмовитися. Мені казали моє ім’я — Джуліано — і я повторював, поки звук не перестав різати слух. Мені приносили документи, рахунки, кореспонденцію — і серед них було одне фото старої вілли між пагорбами. «Ваш дім», — сказали мені. Мій дім. Я взяв фото, а в голові задзвеніла стара каструля з супом і сміх над нею, і відро з водою в коридорі, і м’яка тональність її «це смачно чи терпимо?». Я торкнувся рамки і зрозумів, що якщо я залишуся тут — у цьому тілі, у цій віллі — мені потрібна причина, щоб жити. Бо в іншому житті у мене була причина, і її звали, мабуть, так само — Марія.

Я не шукав її. Присягаюся — ні. Я боявся. Я боявся, що зустріну погляд, який мене не впізнає. Я боявся, що моє «повернувся» розсиплеться, як крейда. Але світ любить грати словами й ароматами — і одного дня на подвір’ї вілли я почув запах м’яти і кориці, і сміх, який я міг би укрити від лютого вітру тілом.

---

Їх було троє. Кроки на кам’яній стежці я впізнав ще до того, як побачив обличчя. У старій жінці в темному фартусі було щось від сутінку — тепле, глибоке, перемішане з роботою рук. Дівчина з нею — як ранок, спраглий і допитливий. А посеред них — вона. Марія. Не моя — і тому ще болючіше. Її волосся було зібране, як вона любила — аби не заважало очам. Вона не шукала поглядом — вона оглядала простір, фіксувала сходинку, заскріб корка у пляшці з олією на кухні, мідний відблиск на дужках книжкової шафи. Вона зайшла у цю віллу так, як колись у будь-яку ситуацію: виважено, не витрачаючи нервів на паніку, але не прощаючи собі недогляду. Я стояв у тіні дверей і відчув, як у грудях піднімається хвиля сміху і відчаю — настільки схожих, що їх важко розрізнити.

Я не сказав свого справжнього «привіт». Я сказав те, що личило Джуліано Белліні: коректно привітався, підтримав чужий для мене тон, відступив на безпечну відстань. Я побачив, як вона збирає в кулак свою вразливість і ставить її на полицю — поруч зі словами «пізніше» і «не зараз». Я побачив, як дівчина, її донька, Анна, дивиться на книги, як на мандрівку, і як стара — Лариса — уже міряє поглядом кухню, наче це поле битви, на якому перемога пахне хлібом. І я відступив.