Роздiл 20.

Розділ 20.

Коло звужується

Коли екіпаж під’їхав до воріт вілли, сонце вже стояло низько, фарбуючи небо в мідно-червоні відтінки. В повітрі пахло виноградом, який саме збирали на сусідньому полі, і димком від далеких камінів.

Анна, почувши скрип коліс, вибігла на подвір’я. За нею з’явилася Лариса, змахуючи з рук борошно — вона, очевидно, тільки-но закінчила роботу на кухні.

— Ви повернулися! — вигукнула Анна, але вираз її обличчя швидко змінився, коли вона побачила втомлені обличчя матері та Белліні. — Щось сталося?

Марія спробувала посміхнутися, але посмішка вийшла натягнутою.
— Нам треба поговорити всередині.

---

У бібліотеці запах старих книг змішувався з ароматом свіжозавареного чаю, який Анна принесла майже миттєво. Белліні розгорнув на столі мапу Ліворно й вказав місце, де на них напали.

— Це була пастка, — сказав він. — Вони знали, де ми будемо. І це означає, що хтось з тих, кому ми довіряємо, передає інформацію “Синій кімнаті”.

Лариса стиснула губи.
— Ви певні, що це не випадковість?

Марія похитала головою.
— Там було надто чітко розставлено людей. І вони знали, що ми йдемо за тими трьома з комори.

---

Анна підійшла ближче, схилившись над мапою.
— Якщо вони мають інформатора, то він або у Флоренції, або тут, у наших краях. Ви ж казали, що хтось стежив за віллою?

— Так, — підтвердив Белліні. — Ми знайшли свіжі сліди біля східної огорожі кілька днів тому.

— А значить, — задумливо сказала Лариса, — ми повинні закрити всі можливі виходи інформації. І перевірити навіть тих, кого знаємо роками.

---

Марія дивилася на своїх рідних і відчувала дві протилежні сили. Одна тягнула її в бій — розкрити, хто зраджує. Інша змушувала тримати всіх у безпеці, навіть якщо доведеться приховувати деталі.

Белліні, ніби відчувши її думки, сказав тихо, але впевнено:
— Ми впораємось. Але робити це треба разом.

Його погляд затримався на ній трохи довше, ніж вимагала проста робоча розмова, і Марія відчула, як у грудях щось теплішає.

---

Коли вони розійшлися по своїх кімнатах, Лариса залишилася в бібліотеці. Вона сіла за стіл, діставши зі шухляди старий зошит із обліком постачань. Її пальці швидко перебирали сторінки, а очі шукали щось конкретне.

— Якщо ти й справді є, наш “тихий зраднику”, — прошепотіла вона, — я тебе знайду.

За вікном тихо шаруділо листя, і вдалині, за межами саду, хтось стояв у тіні й дивився на віллу.