Роздiл 19.

Розділ 19.

Тіні порту

Ніч у Ліворно була гомінкою навіть після заходу сонця. У порту ще скрипіли щогли, матроси тягли бочки з вином, а з таверн долинали сміх і глухі звуки музики. Але в районі, де стояла комора “Братів Синьої кімнати”, панувала інша тиша — важка, насторожена.

Марія й Белліні сиділи в тіні вузького провулка, звідки було видно задні двері комори. Ліхтарі тут не горіли, і лише світло з маленького вікна давало зрозуміти, що всередині хтось є.

— Двоє вартових, як учора, — прошепотів Белліні. — Але сьогодні вони виглядають напруженішими.

Марія спостерігала, як один із вартових курив, час від часу кидаючи погляди в темряву. Її інстинкт казав: щось готується.

---

Двері комори відчинилися, і зсередини вийшли троє чоловіків. Один тримав сувій у шкіряній обгортці, другий — важкий мішок, який дзвенів металом. Третій ішов позаду, час від часу озираючись.

— Ось вони, — тихо сказала Марія. — І куди вони підуть?

— Ми дізнаємося, — відповів Белліні, і вони рушили за ними, тримаючись на відстані.

Вулиці порту були вузькі, пахли морською сіллю, смолою і чимось гнилим. Вітер із моря приносив крики чайок, але кроки трьох чоловіків чути було чітко.

---

Коли вони звернули в глухий провулок, Марія й Белліні на мить зупинилися, перш ніж увійти слідом. Але раптом із темряви з обох боків виринули двоє інших — не ті, за ким вони стежили.

— Ти була права, — холодно прошепотів Белліні. — Це пастка.

Перший нападник замахнувся палицею, але Белліні ухилився, вдаривши його ліктем у груди. Другий кинувся на Марію. Її тіло згадало рухи самооборони — вона схопила його за зап’ястя й різко провернула, змусивши випустити ніж.

Бій був коротким, але гучним: удари, глухе падіння тіл на камінь, віддих, що виривався рвано.

---

— Ви цілі? — Белліні схопив Марію за плечі, його руки були теплі й сильні.
— Так… — вона відчула, як серце б’ється швидше не від страху, а від того, що він був так близько.

Він нахилився, щоб перевірити, чи не поранена вона, і їхні обличчя опинилися на відстані подиху. Марія відчула солоний запах моря, змішаний із теплом його шкіри.

— Якщо б із вами щось сталося… — він не договорив, але цього й не треба було.

---

Нападники зникли так само раптово, як з’явилися, залишивши лише порожній провулок. Але стежити за трійкою з комори вже було пізно — вони зникли в нічному місті.

— Вони знали, що ми будемо тут, — сказала Марія, стискаючи кулаки.
— І це означає, що у Флоренції або Ліворно є хтось, хто передає їм наші кроки, — відповів Белліні.

Вони вийшли з провулка, і міські вогні знову освітили їхні обличчя. Марія знала: тепер це вже не просто розслідування. Це особисте.