Роздiл 10.

Розділ 10.

Синя кімната

Дорогою до Флоренції Марія сиділа у екіпажі, тримаючи руки зімкнутими на колінах. В голові крутилися слова Франко: “жінки зникають, а потім з’являються іншими”. Це не просто метафора. Щось у його тоні було надто серйозним.

Анна цього разу залишилася у віллі разом із Ларисою — обидві повинні були стежити за господарством і не привертати зайвої уваги. Белліні ж сів навпроти Марії, спостерігаючи за дорогою крізь вузьку щілину між фіранками.

— Ви впевнені, що хочете туди йти? — запитав він, коли вони в’їхали в місто.
— Упевнена, що мушу, — відповіла Марія.

---

Вулиця дель Корсо виявилася шумною, наповненою запахами свіжого хліба, кави й кінського поту. Між крамницями з тканинами та ювелірними лавками стояв непомітний будинок із темними ставнями. Лише одна деталь видавала його значення — синій ліхтар над дверима.

Вони увійшли. Усередині пахло сандалом і чимось важким, солодким, що нагадувало суміш вина й прянощів. Світло було приглушене, стіни оббиті темно-синім оксамитом. У дальньому кінці коридору стояв чоловік у чорному камзолі, з різким обличчям і холодними очима.

— Чим можу служити? — його голос був низьким і рівним.

Марія кивнула:
— Я шукаю одну жінку. Лівія Марконі.

Чоловік на мить затримав на ній погляд, потім усміхнувся куточком рота.
— Ми не обговорюємо наших гостей.

---

Белліні зробив крок уперед:
— Тоді ми обговоримо це з поліцією.

Чоловік не змінив виразу обличчя, але в його погляді промайнуло щось — чи то здивування, чи то роздратування. Він повів їх до дверей у кінці коридору.

Те, що вони побачили, змусило Марію вдихнути різко. Кімната, оббита синім шовком, була повна жінок — одні грали на лютнях, інші читали вголос поезію, треті сиділи, схилившись над вишивкою. Але в очах більшості була дивна, відсутня порожнеча.

І серед них — Лівія.

Вона була бліда, з тонкою усмішкою, але в погляді не було ані впізнання, ані радості. Лише м’яке здивування, коли Марія назвала її ім’я.

— Сеньйоро… я вас не знаю, — тихо сказала вона.

---

Виходячи звідти, Марія відчувала, як її серце б’ється швидше, ніж від бігу. Лівія була жива, але щось із нею сталося. І тепер треба було з’ясувати — що саме робить “Синя кімната” з людьми.

— Ми повернемося, — тихо сказав Белліні, коли вони йшли вузькою вулицею. — Але наступного разу будемо готові.

Марія подивилася на нього і ледь помітно кивнула. Вона знала: тепер це їхня спільна справа. І між ними, крім розслідування, почало з’являтися те, чого вона вже не чекала від життя — довіра, тепла і небезпечна водночас.