Роздiл 9.

Розділ 9.

Міст у тумані

Ранок був тихим, але у повітрі вже відчувалася важкість осіннього дня. Долина під віллою вкривалася тонким туманом, і вузька стежка, що вела до старого мосту, губилася в сивій млі.

Марія йшла швидко, але впевнено. Біля воріт, як і домовились, чекав Белліні — у темному плащі, з капелюхом, що затіняв погляд.
— Я ж просила, щоб я була одна, — тихо сказала вона.
— І я вже казав, що не залишу вас саму, — відповів він, і в голосі було не стільки впертість, скільки спокійна впевненість.

---

Міст з’явився раптово — масивна кам’яна арка з потрісканим парапетом, під якою шумів вузький, але стрімкий струмок. Туман чіплявся за каміння, роблячи його схожим на декорацію з чужого сну.

Франко вже був там. Стояв, спершись на парапет, і курив. Коли побачив Марію, кинув цигару у воду й розтер обличчя долонею, ніби готувався до розмови, яку довго відкладав.

— Я знав, що ви прийдете, — сказав він, і погляд ковзнув на Белліні. — А от його не чекав.

— Доведеться звикати, — спокійно відповів Белліні.

---

— Лівія пішла з власної волі, — почав Франко. — Але не через мене. Вона боялася. І боялася не мене, а когось із вашого дому, сеньйоро Ровеллі.

Марія відчула, як у ній піднімається хвиля обурення, але стримала себе.
— І кого ж саме вона боялася?
— Не скажу. Не тут. І не зараз, — він кинув швидкий погляд на туман, наче хтось міг підслуховувати навіть у цій пустці. — Але якщо хочете її знайти — їдьте у Флоренцію, на вулицю дель Корсо, і спитайте про “Синю кімнату”.

— Що це?
— Те місце, де жінки зникають, а потім з’являються іншими.

---

Тиша впала важкою завісою. Марія відчувала, як Белліні напружився поруч — його рука майже непомітно ковзнула ближче до руків’я кинджала, схованого під плащем.

— Чому ви мені це кажете? — тихо запитала Марія.
Франко знизав плечима:
— Бо, на відміну від вас, я не хочу, щоб Лівія зникла назавжди.

Він пішов, розчинившись у тумані, і залишив після себе відчуття невимовленої загрози.

---

— Це пастка, — першим порушив тишу Белліні, коли вони поверталися стежкою.
— Можливо, — відповіла Марія. — Але якщо “Синя кімната” справді існує, то це може бути наш єдиний шанс знайти Лівію.

Вона подивилася на нього, і між ними зависла тиха змова. Це було більше, ніж професійне партнерство, але ще не те, що можна назвати почуттями. Лише початок — тонкий, як нитка мережива, але міцний, як його вузли.