Роздiл 8.

Розділ 8.

Повернення і тіні минулого

Дорога з Флоренції назад була довгою й тихою. Анна, втомлена після кількох годин в архіві, задрімала в екіпажі, тримаючи на колінах записник із ретельно виписаними датами й іменами. Лариса щось рахувала подумки, розглядаючи пагорби — видно, вже планувала, скільки грошей можна було б заробити з виноградника.

Марія сиділа біля вікна й дивилася, як вечірні тіні повільно вкривають долину. В голові крутилися слова старенької жінки з околиць: “Він ішов до вілли тієї ночі…”. Тепер це підтверджували й записи в архіві. Франко не просто знав Лівію — вони були заручені.

— Що ти задумала? — тихо запитала Лариса, коли Анна вже спала.
— Поговорю з ним, — відповіла Марія так само тихо. — Але не прямо. Треба, щоб він сам заговорив.

---

Вілла зустріла їх тишею. Синьйора Марчетті залишила на кухні вечерю: густий суп із квасолею, хліб, кілька шматків молодого сиру. Анна, прокинувшись, одразу взялася за їжу, а Марія вийшла у сад.

Вечірнє повітря було прохолодним, пахло виноградним листям і димом від каміна. І тут вона помітила, що задні двері в сад знову прочинені, хоча вранці вона їх замикала.

Вийшовши за поріг, Марія побачила тінь, що рухалася між деревами. Вона йшла швидко й безшумно, намагаючись не втратити з виду незнайомця. Та коли вона майже наздогнала його, той обернувся — і в світлі місяця вона побачила Франко.

Він не здивувався. Навпаки, ледь усміхнувся.
— Сеньйоро Ровеллі… яка приємна несподіванка.

— І що ж ви робите у моєму саду? — голос Марії був рівним, але в очах горів холодний вогонь.

— Просто хотів переконатися, що з вами все гаразд, — сказав він, але тон видавав людину, яка не звикла виправдовуватися. — І, можливо, поговорити… про Лівію.

Марія зробила крок ближче.
— Тоді говоріть.

Він на мить замовк, поглянувши на неї уважно, майже дослідницьки.
— Вона пішла з власної волі. Але… не туди, куди ви думаєте. І якщо хочете знати правду — завтра о другій годині дня приходьте на старий міст у долині. Однією.

---

Коли Марія повернулася до вілли, у вікні бібліотеки горіло світло. Там, серед розгорнутих книг, сидів Белліні.
— Ви пізно, — сказав він без докору. — Щось знайшли?

Вона не відповіла одразу, лише підійшла до вікна і подивилася в темряву саду.
— Можливо, — тихо сказала Марія. — Але це може бути пастка.

— Тоді я піду з вами, — твердо відповів він.

І в його голосі не було запитання. Це було рішення.

Марія відчула дивну, теплу хвилю — давно ніхто не говорив їй “я піду з тобою” так, щоб у цьому звучало і професійне партнерство, і щось особисте.