Роздiл 3.

Розділ 3.

Перші тіні вілли Ровеллі

Після сніданку вілла потроху оживала. Десь за садом почувся стукіт — це, мабуть, хтось лагодив паркан чи ворота. У коридорі, що вів до комор, шаруділи кроки, і Марія помітила молоду дівчину в простій бавовняній сукні, яка швидко зникла за дверима, навіть не привітавшись.

— Схоже, нас тут трохи більше, ніж ми вважали, — тихо промовила Марія.

Анна, яка вже встигла відшукати на полицях у бібліотеці кілька товстих фоліантів і старі карти, виглянула з-за дверей.
— Тут є книги італійською, латинською і… французькою. І все це виглядає так, наче ними давно не користувалися.

Вона говорила майже пошепки, ніби боялася потривожити старі сторінки.

Лариса тим часом досліджувала господарські приміщення. У коморі, де пахло сушеним розмарином і старим деревом, вона знайшла глиняні форми для сиру, мідні форми для випічки й великий чан, що міг би стати основою для варіння мила.

— Я вам скажу, дівчата, — озвалася вона, повертаючись, — якщо тут є хоча б половина того, що я бачу, ми зможемо запустити справжнє виробництво. І ще й прибуток мати.

---

Марія вийшла у двір. Звідси добре було видно околиці: пагорби, вкриті виноградниками, вузька дорога, що вела до села, і невеликий лісок праворуч. Повітря було чистим, і навіть відстань до горизонту здавалася іншою — глибшою.

Вона присіла на лавку біля колодязя, відчуваючи прохолоду каменю під долонями. Її криміналістичний досвід підказував: перш ніж робити висновки, треба вивчити обстановку. І зараз “обстановка” означала цілу епоху.

До лавки підійшла синьйора Марчетті.
— Сеньйоро, — вона вклонилася, — до вас прийшов синьйор Белліні. Каже, що мусить особисто поговорити про спадок.

---

Синьйор Белліні виявився чоловіком років п’ятдесяти, у темному камзолі, з густою сивиною на скронях і холодним, уважним поглядом. Його обличчя було витонченим, але в кожному русі відчувалася стримана сила.

— Пані Ровеллі, — він ледь кивнув, — мої співчуття з приводу втрати вашого чоловіка. Він був гідним господарем цієї вілли. Але обставини… — тут Белліні зробив паузу, — дещо незвичні.

Марія відчула, як у неї всередині спрацювала професійна “тривожна кнопка”.
— Що саме?

— Є борг. І є справа, яку ніхто не зміг розкрити. Два роки тому зникла одна з покоївок. Поліція села шукала її, але… — він розвів руками. — І, на жаль, підозри падали й на вашого чоловіка.

Анна, яка слухала, стискаючи книжку в руках, тихо запитала:
— А які були докази?

Белліні кинув на неї швидкий погляд, наче оцінював.
— Свідки бачили, як він розмовляв із нею того вечора. А потім — нічого.

---

Коли він пішов, Лариса першою порушила тишу:
— Ну що, криміналістко, це вже більше схоже на твою територію.

Марія повільно кивнула.
— Так. Але тут ми маємо не просто зникнення, а й політичний присмак. Якщо наш “чоловік” і справді був непричетний, значить, хтось скористався нагодою.

Вона глянула на Анну:
— Мені знадобляться твої знання місцевої історії. Усі зв’язки, усі імена, які можуть бути дотичні.

Анна всміхнулася трохи напружено, але в очах світилася рішучість:
— Це ж як маленьке дослідження. Я вмію.

---

Того вечора Марія довго сиділа в бібліотеці, гортаючи книги, зроблені вручну, з грубими, але красивими шрифтами. Її пальці торкалися пергаменту, і вона думала, що цей світ, хоч і чужий, дає їй те, чого давно не було: завдання, від якого залежить більше, ніж просто правда.

Вікно відкрите, до кімнати тягнувся запах лаванди та винограду. У саду щось шаруділо — можливо, кіт, а можливо, хтось інший. Марія прислухалася… і була майже певна, що це були кроки.