Роздiл 1.

Розділ 1.

Вечір перед змінами

Марія вийшла з бюро судово-медичної експертизи, затягнувши комір плаща вище — холодний листопадовий вітер, з різким запахом мокрого асфальту та бензину, вдарив у обличчя. На плечах тягар дня, що висів, мов камінь, але внутрішній мотор її професії не вимикався ніколи: вона продовжувала прокручувати у голові ранкове місце події. П’ятнадцять років роботи криміналістом навчили бачити деталі, що інші вважають випадковими: пляма на підлозі, дивний кут відбитка, погляд свідка, який говорить більше за слова.

Вона любила цю роботу, хоча й розуміла, що віддає їй себе цілком. Після загибелі Олексія, її чоловіка, у 2022-му, робота стала не просто джерелом доходу — вона стала якірцем, який тримав її розум від падіння у прірву. Листок сповіщення — та сама “похоронка” — досі зберігався у шафі, у темній папці. Вона пам’ятала той день до болю в кожній клітині: як Лариса впала в крісло, як Анна, тоді ще школярка, притислася до неї, не розуміючи до кінця, що сталося.

Будинок зустрів її теплим світлом кухонних вікон і запахом чогось затишного — суміш кориці та меду. Лариса у своєму світлому фартусі стояла за великим дерев’яним столом, вимішуючи мильну масу в мисці, що парувала ароматами лавандової олії. Її руки, хоч і злегка вкриті дрібними зморшками, рухалися впевнено й швидко.

— Запізнилася, — кинула свекруха без докору, але з тим самим тоном, який завжди змушував Марію усміхатися.
— Робота. — Марія зняла плащ, повісила його на гачок і пройшла ближче, торкнувшись теплої Ларисиної спини. — Пахне божественно.
— Нове замовлення. Лавандове мило з медом. А мереживо... — Лариса кивнула на бічний столик, де лежав розпочатий візерунок — тонкий, мов павутинка, білосніжний, із крихітними квітами та листочками.

Анна сиділа за столом біля вікна, з ноутбуком і купою книг, обкладинки яких прикрашали італійські куполи та старовинні карти.
— Мамо, дивись, — підняла вона очі, блискучі від захоплення. — Я знайшла матеріал для розділу про Флоренцію XVII століття. Уявляєш, вони тоді вже робили шовкове мереживо, схоже на те, що бабуся плете.
— Ані, не відволікайся, — Лариса усміхнулася, — а то твій історичний факультет втече без тебе.

Дім наповнювався розмовами, як це буває лише там, де всі по-справжньому близькі. Вони могли говорити про дрібниці, сміятися над старими жартами Олексія, згадувати його звичку приносити з ринку найдивніші спеції — і це не було болем, а теплим спогадом.

Вечір плавно перетворився на невеликий дівич-вечір. На столі з’явилося червоне вино, яке Лариса берегла “на особливий випадок”, домашній пиріг із яблуками та корицею. Вони говорили про все — від справ Марії до шкільних пліток Анни.

— Знаєш, мамо, — сказала Анна, — якби я могла, я б на тиждень опинилася у тій Флоренції. Подивитися, як воно там — насправді.
— І що б ти там робила? — Марія зробила ковток вина, розслабившись.
— Ходила б на ринки, дивилася, як живуть люди, збирала історії…
— А я б там непогано продавала своє мило, — додала Лариса з лукавою посмішкою. — І мереживо теж.

Того вечора сміх і тепло домашніх розмов витіснили навіть осінній холод за вікном. Марія дивилася на них і думала, що це і є те, заради чого варто жити.