1

Пролог

Смерть завжди приходить несподівано, навіть якщо її очікують. Її візит часто виглядав як випадкова подія, що змінювала життя людей назавжди. Хтось дослухався до її порад, а когось вона забирала з собою, не давши шансів на життя. Вона завжди залишалася однією з найбільших загадок людського існування. Її неминучість змушувала людей замислюватися над сенсом життя, цінністю кожної миті й тим, що ми залишаємо після себе. Вона нагадує, що всі наші матеріальні здобутки та досягнення — тимчасові, а справжню важливість мають наші стосунки, вчинки й усе, що ми несемо з собою у своїй душі та серці.

Коли ми розуміємо, що час обмежений, ми починаємо більше цінувати кожну мить, прагнути жити повним життям, ставати кращими для себе і для інших. Це спонукає нас до великих справ, доброти та любові до ближніх. Смерть об’єднує всіх людей, незалежно від їхнього походження, статусу чи віри. Вона вчить нас смиренності, бо перед нею всі рівні. Вона спонукає нас бути більш співчутливими та підтримувати один одного, адже кожен з нас стикається з тією ж самою реальністю. І не всі мають в собі сили бути все своє життя добрими, співчутливими. Інколи, через певні проблеми, які виникають в нашому житті, ми часто забуваємо про час, якого так обмаль. Не насолоджуємося життям вдосталь так, як би нам хотілося, не цінуємо миті, які маємо.

Життєві негаразди відволікають нас і змушують зосереджуватися на дрібницях, забуваючи про найголовніше. Ми замикаємося в собі, втрачаючи зв’язок з близькими та рідними. Іноді ми сприймаємо своє життя як належне, не усвідомлюючи, що для когось воно може бути набагато потрібнішим і важливішим. Кожна людина на Землі має свої радощі й страждання, свої мрії й розчарування. Хтось, можливо, віддав би все за ті можливості, які маємо ми, а ми їх просто не помічаємо та марнуємо, занурившись у повсякденну рутину та дозволяючи тривогам і стресам поглинути нас. Ми можемо втратити зв’язок із тими, хто нам дорогий, і нехтувати простими радощами, що роблять життя значущим. Кожен із нас має можливість впливати на своє життя та інших людей — підтримувати, надихати, дарувати тепло і турботу. Об’єднавшись, ми можемо зробити світ навколо нас добрішим і приємнішим.

* * *

Василина жила у маленькому містечку на заході України. Вона була простою жінкою, яка працювала продавчинею в магазині, а у вільний від роботи час доглядала за своєю родиною. Але однієї осінньої ночі щось змінилося…

Місто оповив густий туман, коли Василина поверталася з роботи додому. Жінка відчула незрозумілу холоднечу, яка миттєвими сиротами пробіглася по її тілу. Сильніше закуталася в куртку, але це геть не допомогло їй позбутися того крижаного холоду. Василина пришвидшила кроки, але туман, здавалося б, став іще густішим, ніби живим, що обволікав її з усіх боків. Раптом перед нею виникла нечітка сіра постать.

— Хто тут? — перелякано запитала жінка й оглянулася навколо себе.

Ніде не виднілося ані душі — лише вона і не зрозуміла постать, яка час від часу змішувалася з туманом.

— Я прийшла по тебе, — відповіла постать тихим голосом, але який проникав прямо в душу. — Я — Смерть.

— Смерть… — ледь зойкнула Василина і затихла.

Василина налякано дивилася на сіру постать. Темна і густа, наче хмара туману, а в її очах був добре помітний жаль, але заразом в них можна було побачити й цікавість. Досить часто жінка чула легенди про Смерть, але ніколи не думала, що зустрінеться з нею так скоро. Їй було всього сорок років і вона мала стільки планів на майбутнє… Адже так хотілося жити й побачити, як її дівчатка виходять заміж, народять їй внуків. «А що тепер? Це все?» — подумала Василина.

— Невже це кінець і моє життя приречене? — запитала з хвилюванням у голосі жінка.

— Твій час настав! Але оскільки ти була хорошою людиною, то я дам тобі один єдиний шанс, щоб врятувати своє життя, — відповіла їй сіра постать, крутячись навколо неї, а це ще більше лякало Василину.

— Що за шанс? — запитала вона, відчувши, як тривожно продовжувало відлунюватися всередині її серце.

— Можеш вибрати один із двох варіантів: ти йдеш зі мною або ти маєш виконати мої три завдання. Якщо не виконаєш бодай одне — я заберу тебе з собою… собою… — лунав холодний голос Смерті.

— Я готова виконати будь-яке твоє завдання! — вигукнула Василина нажаханим, але рішучим голосом.

— Добре. Почнемо з першого, адже воно найпростіше. Ти повинна мені принести найціннішу річ у твоєму житті, — промовила Смерть, кружляючи сірою хмарою навколо Василини.

Жінка замислилася. В неї було багато цінних речей, але вона не знала, яку з них виділити. І тут вона згадала про дерев’яну скриньку, яку колись зробив для неї дідусь. Василина берегла в ній свої найпотаємніші спогади та мрії. Вона кинулася додому, а вже через кілька хвилин повернулася з нею.

— Ось вона, — сказала Василина, простягаючи скриньку Смерті.

Смерть уважно оглянула її та кивнула.

— Ти виконала перше завдання. Тепер друге: ти повинна знайти того, хто хоче жити більше за тебе.

Василина задумалася ще більше. Вона знала, що кожен у її місті цінував своє життя, але також знала, що є хтось, хто мав би більше причин залишитися. І тут вона згадала про маленьку Софійку — донечку її сусідки, яка постійно хворіла. Останнім часом в дівчинки виявили пухлину, але дитина сміливо боролася за своє життя.