Розділ 14. Вибір між світом і серцем

Портал пульсував золотим сяйвом, розриваючи повітря на іскри. Його енергія була живою — вона співала, шепотіла, манила. Та водночас у її світлі відчувалася жертва.
Вони стояли поруч — Ліра, Аліса й Джек. За спиною — місто без світанку, попереду — вузька стежка додому. Але в серці кожного панував сумнів.

— Щоб портал відкрився, — промовив голос відьми, що долинув ніби з іншого боку часу, — одне серце має згоріти у вогні світанку.

Аліса відсахнулася:
— Ні! Ми вже втратили Весту! Ми не можемо втратити ще когось!

Ліра дивилася на світло перед собою, і в її очах відбивалися сотні спогадів — дім, сміх, старі вулиці, ніч Гелловіну, де все почалося. Вона знала, що іншого шляху немає.

— Якщо я залишуся, — сказала вона тихо, — портал відкриється. Ви повернетеся додому, і Веста прокинеться. Хтось мусить завершити це коло.

Аліса схопила її за руку, у відчаї.
— Ти збожеволіла?! Ми зробили все разом! Не можна зупинятись зараз!

— Можна, — відповіла Ліра, і в її голосі з’явився дивний спокій. — Якщо ціною буде світло для всіх.

Джек стояв осторонь, його очі світилися тьмяним помаранчевим вогнем. Він уже розумів, що станеться, і кожне її слово звучало, як ніж у серці.

— Ти не повинна, — прошепотів він, роблячи крок ближче. — Я знаю, що ти відчуваєш. Але цей світ… не вартий твого життя.

Ліра поглянула на нього — і на мить у її очах промайнуло все: ніжність, біль, світло й тінь.
— А ти вартий.

Їх розділяло лише кілька кроків, але здавалось — ціла вічність.

Портал спалахнув, і магічна енергія почала поглинати простір. Ліра зробила крок уперед — її волосся здійнялося у повітрі, а навколо засяяв той самий символ трьох, який колись об’єднав їх.

— Ліра! — закричала Аліса.

Але в ту мить Джек кинувся вперед. Його тіло засвітилося, наче палаюча гарбузова свічка. Він торкнувся її руки й прошепотів:
— Ти дала мені другий шанс відчути життя. Тепер дозволь мені віддати його тобі.

— Ні! — закричала Ліра, але було пізно.

Його силует розчинився в променях. Вогонь порталу спалахнув яскравіше, ніж будь-коли, а небо над ними вперше за довгі дні стало… рожевим.

Аліса впала на коліна, затуляючи очі від світла.
— Він… він вибрав її місце.

Коли сяйво згасло, Ліра стояла одна. На землі залишився лише уламок гарбуза — теплий, із легким помаранчевим світлом усередині.

Вона підняла його, стискаючи в долонях.
— Він… віддав мені світанок, — прошепотіла. — Але чому це болить так, ніби серце теж спалили разом із ним?

Аліса обійняла її, і обидві мовчали.
Портал тепер був відкритий. На горизонті сходило сонце, якого вони не бачили з того Гелловіну.

— Пора додому, — сказала Аліса.

Ліра ще раз озирнулася. Там, де колись стояв Джек, тепер лише мерехтіло полум’я — тихе, живе, як його усмішка.

“Коли настане ніч вибору, ти згадаєш мене…” — його слова прозвучали знову в її думках.

Вона кивнула в порожнечу, де його вже не було.
— Я пам’ятаю. І завжди пам’ятатиму.

Вони ступили крізь портал, а позаду вперше за сотні років над світом вічної ночі зійшов світанок.
Тихий, золотий…
І в його світлі, на мить, промайнув силует Джека — усміхнений, спокійний, вільний.