Розділ 12. Пророцтво відьми

День, який настав після примарного світанку, був неприродно тихим. Київ здавався застиглим у часі — навіть вітер не рухав листя, і вода в Дніпрі стояла, мов дзеркало. Дівчата поверталися до старого будинку на березі, коли в повітрі запахло попелом і полином.

— Вона повернулася, — першою прошепотіла Веста.

З темряви порогу вийшла стара відьма — та сама, що відкрила їм правду про три душі. Її очі, мов дві свічки в нічному храмі, палали глибоким срібним вогнем.
На плечі її сидів чорний ворон, а у руках вона тримала старий пергамент, що світився від внутрішнього сяйва.

— Ви пройшли дві печаті, — заговорила вона низьким голосом, який відлунював навіть у стінах. — Але шлях ще не завершено. Третій ключ — останній. І лише він може відкрити врата світанку.

Ліра зробила крок уперед.
— Де нам шукати його?

Відьма розгорнула пергамент. З нього піднявся золотий пил, що перетворився на карту, де блищали річки, гори й обрій.
— Там, де сходить сонце, — сказала вона. — Але пам’ятайте: не всім дано побачити його світло. Лише одна з вас.

Її голос стих, залишивши після себе напружену тишу.
Аліса здригнулася:
— Лише одна? Але ми ж разом…

— Разом ви пройшли темряву, — промовила відьма, — та світло приймає не всіх.

І з тими словами вона розтанула в повітрі, залишивши лише запах воску і попелу.

Коли ніч опустилася, дівчата сиділи біля вогнища на березі. Полум’я відбивалося в їхніх очах — кожна думала про одне й те саме, але ніхто не наважувався першою заговорити.

— Вона мала на увазі тебе, — нарешті сказала Ліра, дивлячись на Алісу. — Ти — світло. Ти побачиш його першою.

Аліса різко обернулася:
— А ти — темрява? Думаєш, що світло не для тебе?

— Не думаю. Я просто знаю, що не можу довіряти тому, хто не знає, що носить у собі, — холодно відповіла Ліра.

Веста підвела очі від полум’я:
— Припиніть. Ми всі частини одного закляття. Без темряви не видно світла, без часу — ні те, ні інше не має сенсу.

— Легко казати, коли ти стоїш осторонь, — зірвалася Аліса. — Ти тільки спостерігаєш. Завжди.

Веста стиснула кулаки.
— Тому що я бачу, що буде далі. І знаю — якщо ми почнемо сваритися, все, що ми зробили, піде прахом.

Полум’я спалахнуло вище, ніби відреагувало на їхню злість. У темряві на мить майнула тінь — можливо, відлуння самої відьми, або щось гірше.

Ліра різко піднялася.
— Я не залишу це світлу. Якщо хтось має знайти ключ — то я. Бо я знаю, що темрява може врятувати, якщо ти навчишся її слухати.

— А якщо ти помиляєшся? — прошепотіла Аліса.

— Тоді світло спалить усе, що ми любимо, — відповіла Ліра і відвернулася, йдучи у темряву.

Веста залишилася сидіти, вдивляючись у вогонь. Він тремтів, як серце перед бурею.
— Пророцтво вже почало здійснюватися, — сказала вона майже пошепки. — Бо розкол завжди приходить перед світанком.

І над Дніпром, де ще вчора стояла тиша, пролунав перший гуркіт грому.
Світло й темрява рушили назустріч одна одній — і жодна не знала, хто кого знищить. 

Ніч стала важкою, як свинець. Повітря густішало, і навіть ріка, здавалось, затамувала подих, очікуючи — хто ж зробить перший крок.

Ліра йшла уздовж берега, її кроки лунали глухо по мокрому піску. В голові відлунювали слова відьми: «Лише одна з вас побачить світло».
Ці слова жалили її, мов отрута.

Лише одна.
А що тоді інші? Тіні? Жертви?

Вона відчула, як усередині піднімається темна хвиля. Не зло — а сила, глибока, первісна, та, що колись була прокляттям, а тепер ставала її зброєю.

Позаду почулися кроки.
— Ліро! — крикнула Веста. — Зупинись!

Ліра не обернулася.
— Навіщо? Щоб знову почути, що світло врятує всіх? Світло вже одного разу мене зрадило.

— Ти не розумієш! — Веста наздогнала її, схопивши за руку. — Пророцтво не означає, що вибрана лише одна. Це може бути пастка! Відьма не завжди говорить правду прямо.

— А може, це саме ти боїшся, що не залишишся частиною цього? — холодно відповіла Ліра.

Веста відступила, її очі потемніли.
— Я бачу нитки часу, пам’ятаєш? І зараз бачу, як одна з нас стоїть на краю світанку, а дві інші падають у тінь. Якщо ми не зупинимо це — все повториться.

— Повториться?

— Так. Як колись. Три відьми. Три сили. І зрада однієї.

Ці слова пройшли крізь Ліру, як лезо.
— Ти хочеш сказати… що я…

— Я не знаю, хто. Але хтось із нас.

Раптом із темряви вийшла Аліса. Її обличчя було блідим, а очі світилися тихим сяйвом.
— Ви обидві помиляєтесь. — Її голос був спокійний, але в ньому відчувалася напруга. — Пророцтво — це не про вибір однієї. Це випробування віри. Якщо ми почнемо бачити одна в одній ворога, світло ніколи не зійде.

— Легко тобі говорити, — прошипіла Ліра. — Ти — світло. У тебе завжди вихід.

— А в тебе — тінь, — відповіла Аліса, — і вона теж частина нашої сили. Але ти відвертаєш її від нас.

Ліра зробила крок до неї, і повітря між ними ніби тріснуло. Вогонь з вогнища, що ще палав позаду, спалахнув вище, огорнувшись чорним димом.

— Припиніть! — крикнула Веста. — Ви не бачите, що нас провокують?!

У цей момент з неба зірвався блискавичний спалах. Гуркіт прогримів над річкою, і з його луння вийшла тінь — висока, химерна, з обличчям, що змінювалося щомиті.

— О, як мило… — прошепотіла істота, голосом схожим на шепіт тисяч голосів. — Ви вже почали сумніватися одна в одній. Так завжди починається кінець.

Дівчата відступили, стоячи пліч-о-пліч. Ліра підняла руку, і темрява обвила її пальці.
— Хто ти?

— Той, хто прийшов, коли світло впало на тінь, — відповів силует. — Той, хто збиратиме уламки довіри. І коли остання з вас зламається — я отримаю третій ключ.

— Ми не дамо тобі цього! — вигукнула Аліса, викликаючи спалах світла в долонях.

— Подивимося, — прошепотів він і розчинився в повітрі, залишивши після себе лише запах попелу й сміх, що відлунював у тумані.