Розділ 11. Небезпечний зв’язок

Ніч була тиха, майже задушлива. Лише десь у глибині старого міста чувся шурхіт листя, що перекочувалося бруківкою, немов шепіт спогадів. Ліра стояла біля вікна, вдивляючись у віддзеркалення свічки, яке тремтіло на склі.
Після подій у підземеллі їй важко було дихати — не від страху, а від того, що темрява тепер ніби дихала всередині неї.

— Не можеш заснути? — тихий голос Джекa змусив її здригнутися.
Він стояв у тіні, але світло торкалося його, наче боялося. Його силует був напівпрозорим, немов зіткнутим із попелу й місячного сяйва.

— Я вже не знаю, що таке сон, — зітхнула Ліра, не обертаючись. — Коли заплющую очі — бачу не сни, а минуле.

Джек вийшов на світ. Його очі світилися теплим бурштиновим відтінком, але в тому світлі ховалася печаль.
— Минуле не забуває тих, хто мусить його згадати.

— А ти? — запитала вона. — Ти теж пам’ятаєш своє?

Джек мовчав довго. Потім підійшов ближче, так, що їх розділяв лише подих.
— Так. І тому я тут.

Ліра здригнулася від тих слів. Їй здалося, що повітря між ними стало густим, майже відчутним.
— Що ти маєш на увазі?

— Ти питала, чому я завжди з’являюся, коли тобі небезпечно. Чому знаю те, що не повинен знати, — його голос став тихим, глибоким. — Бо я вже колись тебе рятував.

Ліра повільно повернулася до нього.
— Колись?

— У минулому житті. — Він глянув прямо в її очі. — Ти була хранителькою світла, а я — тим, хто мав захистити тебе від темряви. Але я не зміг.

Свічка затремтіла, і на мить у кімнаті стало темніше.
— Що з тобою сталося?

— Я зрадив клятву, — прошепотів він. — І за це був покараний. Тепер я належу світові Гелловіну. Світові, де ніч ніколи не закінчується.

— Але ти тут, — сказала Ліра. — Ти поруч зі мною. Це означає…

— Що порушую межу, — сумно всміхнувся він. — І кожного разу, коли я приходжу, нитка, що тримає мене там, слабшає. Якщо я залишуся надто довго — моє існування зникне зовсім.

Ліра відчула, як у грудях стискається щось невидиме.
— Але чому ти продовжуєш приходити?

Джек зробив крок до неї. Його рука піднялася, майже торкаючись її щоки, але пройшла крізь, наче крізь туман.
— Бо я не можу інакше. Я пам’ятаю, ким ти була. І… ким ми були.

— Ми?.. — її голос зірвався.

— Ми були друзями. І, можливо, чимось більшим. — Його очі блиснули, як буря перед грозою. — Ти тоді сказала, що навіть темрява може мати серце. Я повірив тобі. І тепер це серце — моє прокляття.

Світло свічки згасло. Кімната поринула в тінь, але Ліра відчула тепло — не фізичне, а душевне, тихе, як дотик крізь час.

— Якщо я знайду спосіб звільнити тебе? — прошепотіла вона. — Якщо знайду ключ, який відкриє твій шлях назад?

Джек усміхнувся — боляче, але ніжно.
— Тоді зникне частина тебе. Бо наші світи не можуть існувати разом.

— Але я не хочу втратити тебе, — сказала вона, вперше не ховаючи емоцій.

— А я не хочу стати причиною твого падіння. — Він відступив у тінь, і його постать почала тьмяніти. — Пам’ятай, Ліро: коли настане ніч вибору… згадай мене. І не дай світлу згаснути.

Її губи тремтіли, коли вона прошепотіла:
— Джеку…

Але він уже зник. Лише в повітрі залишився запах воску й старої троянди — його улюблений аромат із минулого життя.

І тоді вона зрозуміла: цей зв’язок — не просто небезпечний.
Він був заборонений.
Та навіть у темряві її серце світилося — імена його світла було Джек. 

Після його зникнення Ліра довго стояла посеред кімнати. Вітер з річки бив у вікно, наче хтось невидимий стукав і кликав її туди — туди, де сходяться світи.
Вона притулила долоню до скла — і раптом побачила в його віддзеркаленні Його.
Джек стояв на іншому боці, між тінями, серед нічного міста, де не було людей. Його очі світилися сумом і теплом. Він не говорив, але Ліра відчула кожне слово, яке не вимовив:

«Не йди за мною. Бо дорога, якою я йду, веде не до світла».

Світло від лампи згасло остаточно. Тиша. Темрява. І лише її серце билося гучно, ніби намагаючись розірвати тишу між двома світами.

Вона повернулася — і побачила на підлозі маленький уламок скла. Той, що залишився від дзеркала, яке вони розбили у попередній битві.
І в тому уламку — відблиск його погляду.

“Коли настане ніч вибору, ти згадаєш мене…”

Ліра підняла уламок і сховала його в медальйон, що висів на шиї.
— Я не дам забути, — прошепотіла.

Її голос злився з вітром, і десь далеко, у світі Гелловіну, Джек на мить підняв голову.
Його пальці тремтіли, коли він торкнувся грудей — там, де більше не билося серце, але відчуття тепла все ще жило.

Він заплющив очі. Перед ним миготіло видіння — Ліра, така, як колись: смілива, усміхнена, з золотими променями у волоссі.
І він зрозумів — їхній зв’язок не можна розірвати. Бо він створений не магією, а пам’яттю.

Наступного ранку Веста й Аліса знайшли Ліру біля вікна.
— Ти не спала? — тихо запитала Веста.
— Ні, — відповіла Ліра, не відводячи погляду від неба. — Я бачила його.
— Джека? — здивувалася Аліса.

Ліра кивнула.
— Він був людиною. Одного разу він урятував мене. Але тепер… він у пастці між світами.

Подруги обмінялися тривожними поглядами.
— Може, це знак, — сказала Веста. — Що шлях додому проходить через нього.

Ліра повільно розтиснула кулак — у долоні блиснув уламок дзеркала.
— Або попередження. Що цей шлях може зруйнувати нас.

Вона піднялася.
— Ми мусимо знайти третій ключ. І відповіді. Бо якщо я маю зробити вибір… я повинна знати, що саме поставлено на терези.

Веста і Аліса мовчки кивнули.
У той момент за вікном почало світати — уперше за весь час. Але замість тепла світанку небо вкрила сіра хмара, і тонкий промінь світла пробився крізь неї, мов гостре лезо.

— Бачите? — тихо сказала Ліра. — Навіть світло боїться темряви.

Її слова зависли в повітрі, і вдалині, у світі, куди вона не могла ступити, Джек шепнув: