Розділ 10. Другий ключ — Тіні

Старі сходи скрипіли під ногами, коли дівчата спускалися донизу. Повітря стало густим, як пил у закритій книзі, і пахло старими сторінками, воском і тінню. Над ними тихо гуділи труби, а внизу — ледь чутно шелестіли чиїсь кроки.

— Тут колись була головна зала Архіву, — прошепотіла Веста, ведучи світлою сферою вперед. — Місце, де зберігали книги, які не можна було читати.

— А тепер? — запитала Аліса.

— Тепер тут — те, що не можна забути, — відповіла Ліра, вдивляючись у темряву, де наче рухалося щось живе.

Стіни підземелля були вкриті написами — чорними символами, що змінювалися при світлі. Деякі слова здавалися знайомими, але коли Ліра намагалася їх прочитати, вони танули, наче чорнило у воді.

— Це не просто закляття, — сказала вона. — Це пам’ять темряви.

Десь глибше загуркотіло, і з тіні вийшли істоти — довгі, мов дим, із прозорими руками й очима, які світилися попелястим вогнем. Вони шепотіли її ім’я.

— Ліра… повернись до нас… ти забула, ким була…

Аліса підняла сяючий камінь — світло миттю відкинуло тіней назад, але ненадовго. Вони рушили знову, повільно, вперто, з кожним кроком стаючи реальнішими.

Ліра відчула, як щось холодне торкнулося її плеча.
І раптом — спогад.

Темний храм. Сотні свічок. І вона, колись — у чорному плащі, стоїть посеред залу, промовляючи слова обіцянки, якої не дотрималася.
Вона мала захистити когось... але не встигла.

— Це моя провина, — прошепотіла Ліра. — Вони прийшли по мене.

— Ні, — крикнула Веста. — Вони прийшли, щоб ти відпустила!

Ліра заплющила очі.
Тіні наблизилися, шепочучи все голосніше, зливаючись у єдину хвилю темряви.
І тоді — вона зробила крок уперед.

— Я не тікаю більше, — сказала вона тихо, але твердо. — Я та, хто була темрявою. Але я більше не твоя.

Темрява наче здригнулася. З середини її долоні вирвалося світло — фіолетове, глибоке, наче нічне небо. Воно обплело тіні, і ті розсипалися, залишивши лише попіл, який впав на кам’яні плити.

Перед нею залишився камінь — чорний кристал із мерехтливими прожилками світла.
Другий ключ.

Веста торкнулася його, і символ на її руці загорівся.
— Тіні визнали тебе, — сказала вона. — Ти прийняла те, що було в тобі.

Ліра стиснула кристал.
— Я прийняла себе. І тепер знаю: сила — не в тому, щоб уникати темряви… а в тому, щоб не дозволити їй керувати мною.

У цей момент повітря в підземеллі затремтіло. На стіні спалахнув знак — три переплетені спіралі, тепер дві з них світилися.
— Два ключі знайдено, — прошепотіла Аліса. — Залишився останній.

— І остання істина, — додала Веста.

Ліра підняла очі вгору. Десь над ними, крізь товщу каменю, світилося слабке осіннє небо.
Воно ніби чекало.
Так само, як і ніч вибору, що вже наближалася.