Розділ 9. Дзеркало істини

Каплиця стояла на самому краю міста, біля обриву, де Дніпро здавався темною безоднею. Її вікна були розбиті, а всередині — лише пил, павутина й забуття. Та коли дівчата ступили всередину, у повітрі запалали золоті іскри — сліди стародавньої магії.

— Тут… усе ще живе, — прошепотіла Веста, дивлячись, як пісок у її годиннику почав обертатися назад.
— І пахне… як гроза, — додала Аліса, вдихаючи повітря, наповнене електричним передчуттям.
— Це місце нас чекає, — сказала Ліра, стискаючи в долоні уламок чорного кристалу.

Вони підійшли до центру каплиці. Там стояло дзеркало — високе, в обрамленні з чорного золота, прикрашене символами трьох стихій. Його поверхня не відбивала світло — вона пульсувала, як жива вода.

На мить усі мовчали.
Потім Аліса зробила крок уперед. Її очі світилися відблисками срібла.

— Якщо це правда, — сказала вона, — то ми маємо побачити себе такими, якими є насправді.

Вона торкнулася дзеркала.
Вода на поверхні затремтіла, і перед нею з’явився образ — дівчина з крилами, прозорими, мов промінь світанку. Вони розкривалися, але за ними — безмежна темрява, що тягнулася слідом.
Аліса відступила, вдихнула. Її голос зірвався:
— Це я?.. Чи те, що я маю стати?..

Ліра ступила далі.
Її тінь злилася з відображенням. І в дзеркалі вона побачила серце, охоплене вогнем, що билося в ритмі бурі. Вогонь не палив її, але навколо все тануло.
— Моя сила… може знищити, якщо я не стримаю її, — прошепотіла вона.
І з глибини дзеркала долинув тихий голос — схожий на шепіт Джека:

“І саме тому вона врятує.”

Третя підійшла Веста.
Дзеркало потемніло, і в ньому з’явився розбитий годинник, пісок якого сипався нескінченно. З тріщин текло світло, і в ньому Веста побачила всі епохи — минулі, майбутні, ті, що ще не настали.
— Я пам’ятаю… — її голос тремтів. — Усе, що було… і все, що буде.

Тоді, немов за невидимим покликом, усі троє одночасно простягли руки до дзеркала.
Поверхня спалахнула, і з тріщин вирвалося сяйво — біле, чорне і золоте, зливаючись у єдиний промінь.
Вітер піднявся, завили голоси, що звучали зсередини скла. Дзеркало задрижало й… розчинилося, відкривши портал — спіраль із тіней і світла.

— Це наш шлях, — прошепотіла Ліра.
— Але куди він веде? — запитала Аліса, тримаючи Весту за руку.
— До істини, — відповіла Веста. — І, можливо… до початку кінця.

Вони ступили в портал.
Світ навколо розчинився у світлі.
Перед тим, як темрява поглинула їх, Ліра озирнулася й побачила у дзеркалі ще одне відображення — Джека.
Він стояв у тіні, усміхаючись, і його очі палали гарбузовим вогнем.

— Ви відкрили двері, — прошепотів він. —
Тепер залишилося дізнатися, хто з вас зможе пройти крізь них до кінця.

І дзеркало розсипалося на попіл, що засвітився у повітрі — мов зорі в небі, де ніколи не настане світанок.

Темрява спустилася раптово — так, ніби саме повітря навколо стало густим і холодним. Ліхтарі вздовж дороги почали миготіти, а потім один за одним згасли. Дівчата стояли посеред старої вулиці, де час зупинився.

— Що це? — прошепотіла Аліса, стискаючи сяючий ключ у руці.
— Це не просто морок, — відповіла Веста. — Це... пам’ять, що зникла.

З темряви вийшли постаті. Їхні обличчя були приховані під гладкими срібними масками, які відбивали слабке світло ключа. Очі — чорні, бездонні, у них не було нічого, окрім порожнечі.

— Ми — ті, кого ви забули, — прошипіла одна з тіней. — Ваші страхи. Ваші втрачені імена.

Ліра зробила крок уперед.
— Ми нічого не забули. Ми — ті, хто пам’ятає.

Тіні розлетілися, мов попіл у вітрі, але замість того, щоб зникнути, вони торкнулися їхніх сердець — і все навколо почало обертатися.

Раптом кожна з дівчат побачила себе в іншому часі:
Аліса — дівчинкою, що стоїть біля води й плаче, бо не може врятувати брата.
Ліра — серед попелу, у зруйнованому храмі, де її колись називали Дочкою Темряви.
Веста — у стародавній вежі, де вона вимовляє клятву: «Я збережу хід часу, навіть якщо світ упаде».

Тіні намагалися відібрати ці образи, стерти спогади, але світло від ключів почало пульсувати. Три сяйва — біле, фіолетове і золотисте — переплелися, створюючи символ, схожий на три сплетені кола.

— Ми пам’ятаємо, — промовили вони одночасно. — Ми — спадкоємиці тих, хто стояв проти Ночі.

Маски почали тріскатись. З-під них вийшов чорний пил, який розвіяв вітер. Темрява відступила, залишивши після себе тишу і запах осіннього дощу.

Джек з’явився позаду, спершись на свій гарбузовий ліхтар.
— Ви впоралися. Але пам’ятайте, — його усмішка стала ледь помітною, — справжня маска — не та, що на обличчі, а та, що на серці.

Аліса глянула на Весту й Ліру.
— Ми більше не забудемо, хто ми.

Веста стиснула в руці другий ключ, що тепер світився м’яким полум’ям часу.
— І ми знайдемо третій. Бо тільки тоді світ згадає нас усіх.

У небі засвітилася лінія — світловий знак, що нагадував відбиток давньої печаті.
Він кликав їх уперед.
До наступного випробування.
До істини.
До ночі вибору.