Розділ 8. Веста і Час

Ніч опустилася м’яко, як тінь на шовк.
Веста сиділа біля вікна старого будинку, вдивляючись у темряву над Дніпром. Місяць завис між хмарами, немов застигла година на циферблаті. Вона не відчувала втоми — тільки дивний поклик, що йшов десь із глибини.

Коли очі її злиплися, світ змінився.

Вона стояла серед поля, залитого срібним світлом. Перед нею — три постаті у плащах, їхні обличчя сяяли, немов полум’я, а волосся — як водоспади зірок.
Посеред них — коло з вогню.
У руках — символи: серце з кришталю, ключ із тіні та пісочний годинник, що світився золотим пилом.

— Ми, три хранительки, присягаємо:
оберігати рівновагу між Ніччю і Днем,
пам’яттю і забуттям,
життям і смертю.

Голос лунав, мов грім, але водночас ніжно.
Веста відчула, як її пальці самі стискають невидимий годинник. Коли ж поглянула вниз — він справді був там. Старий, із тріщиною на склі, але всередині пісок не падав. Він зупинився.

— Якщо час зупиниться — світ втратить минуле, — промовила одна з постатей. — І тоді ніхто не згадає, ким він був.

— А ти, Весто, — сказала інша, — станеш тією, хто згадає за всіх.

Сон розчинився.
Веста прокинулася, вдихаючи вологе повітря будинку. Поруч спали Аліса і Ліра. А перед нею, просто на підлозі, лежав пісочний годинник, такий самий, як у сні.
Він тихо дзвенів, ніби всередині пересипався не пісок, а зоряний пил.

Веста доторкнулася до скла — і побачила іншу картину:
давній Київ, у полум’ї магії, три відьми стоять над прірвою, тримаючись за руки.
Тоді одна з них — та, що нагадувала її саму, — прошепотіла:

— Якщо ми загинемо, хай наші душі повернуться, щоб завершити коло.

Веста відсмикнула руку. Серце билося, немов годинник.
— Це не просто сон, — прошепотіла вона. — Це пам’ять.

І саме тоді стрілки на годиннику зрушилися.
Час пішов.
Зі стелі посипався пил, а вогонь у каміні спалахнув, хоч ніхто його не запалював.

На склі годинника проявилися слова, що світилися сріблом:

“Другий ключ відкриє шлях у забуте.”

Веста встала. У її очах блиснула рішучість.
Вона знала: щоб світ знову побачив світанок, вони мають віднайти всі ключі — і своє минуле теж.

Веста ступила до дверей і прошепотіла:
— Я пам’ятаю. І я не дам світлу згаснути.

За вікном Дніпро відповів їй хвилею, що засвітилася у темряві, наче ріка теж згадала, ким була колись.

Після сну Веста більше не могла спокійно сидіти.
Годинник у її руках не замовкав — тихо цокав, навіть коли вона не торкалася його.
Кожен звук здавався відлунням далекого кроку, ніби сам час ішов за нею.

Аліса й Ліра ще спали. Надворі панувала безвітряна темрява, і лише Дніпро світився фосфорним блиском.
Та вогник біля берега — червоний, пульсуючий — кликав її, як маяк у невідомість.

Веста рушила туди.
Стежка вела крізь кущі, далі — до старого заводу, який давно мав би бути покинутим. Але ворота були прочинені.
Зсередини долинав гул, схожий на подих велетня.

Веста ступила всередину.
Під ногами — попіл, на стінах — іржа, а в самому центрі залу горів вогонь, не торкаючись ні металу, ні підлоги. Він просто висів у повітрі, немов серце цього місця.

— Печать Полум’я, — прошепотіла вона.

Годинник у руках засвітився. Пісок у ньому почав рухатися вгору, проти течії часу.
І тоді навколо неї світ розділився на два — теперішнє й минуле.
Вона бачила, як колись тут стояли ті самі три відьми, молоді й сильні, обличчя яких нагадували її, Алісу і Ліру.

— Якщо хтось знову торкнеться полум’я, — сказала одна з відьом, — воно покаже правду того, хто дивиться.

Полум’я потягнулося до Вести.
Вона не відступила — простягла руку, і вогонь обвив її пальці. Біль був миттєвим, але разом із ним прийшло бачення:
сотні облич, тисячі подій, що змішувалися у нескінченний потік часу.

Вона бачила, як Київ горів у двох епохах одночасно — у майбутньому, де не було світанку, і в минулому, де відьми зупинили Ніч.
Бачила себе — стоячу між цими світами, у вогні, який не спалює, а очищує.

— Ти та, що тримає час, — пролунав голос із полум’я. —
Але кожен ключ, який ти знаходиш, стирає ще одну межу.
Скоро ти не знатимеш, коли живеш — у вчора чи в завтра.

Зі світла виплив другий ключ — золотий диск, схожий на маленьке сонце.
Коли Веста торкнулася його, полум’я згасло.
Навколо залишилася лише тиша, і годинник у її руках зупинився.
На склі проступили слова:

“Другий ключ знайдено. Але тепер час дивиться на тебе.”

Веста опустила голову. Її долоні тремтіли — не від страху, а від усвідомлення.
Вона почала відчувати, як мить тягнеться, а потім повторюється, немов усе відбувається двічі.
Пташка пролітає — і одразу знову. Хвиля торкається берега — і відходить тією ж формою.

Минуле й майбутнє… почали стиратись.

Коли Веста повернулася до будинку, небо все ще залишалося нічним, але на горизонті вперше з’явилася тоненька смужка світла — ніби світ нарешті згадав, що колись у нього був світанок.

А в кишені її плаща, поруч із годинником, золотий диск пульсував теплом — другий ключ, який пробудив полум’я часу.

І десь далеко, у темряві міста, Джек підвів голову.
— Веста відкрила двері, — прошепотів він у ніч. —
Тепер година тече інакше. І ніч вибору стає ближчою.