Розділ 7. Тінь Ліри

Темрява спустилася швидко, наче світ вирішив вимкнути світло.
Після того, як Аліса знайшла перший ключ, дівчата вирішили відпочити у старій порожній станції метро, де колись гуділи поїзди, а тепер — лише шелестіло повітря.

Веста розклала свічки, Аліса притискала до грудей сяючий камінь, а Ліра мовчки дивилася у чорний тунель.
Її завжди манила темрява. Але цього разу щось було інакше. Вона чула її голос.

— Ти не боїшся мене, Ліро. Бо я — ти.

Вона озирнулася — подруги вже спали. Навколо стояла тиша, така щільна, що кожен подих луною відбивався в стінах.
Світло свічок почало тремтіти, і на підлозі виникла тінь, що повторювала її рухи… а потім — ні.
Тінь посміхнулася першою.

— Хто ти? — прошепотіла Ліра, роблячи крок назад.
— Я — частина, яку ти ховала. Твоя лють, заздрість, страх бути непотрібною. — Голос лунав ізсередини неї самої. — Без мене ти ніхто.

Тінь простягла руку, і холод торкнувся її щоки.
Ліра відчула, як темрява починає всмоктувати її, затягуючи у чорну порожнечу, де не було ні світла, ні часу.
Образи миготіли в голові: дитинство, самотність, моменти, коли всі хвалили Весту чи Алісу, а її не помічали.
— Ти ж завжди хотіла бути сильнішою, — шепотіла Тінь. — Дозволь мені зробити тебе такою.

— Ні, — прошепотіла Ліра, хоч голос тремтів. — Я не хочу сили, що вбиває.
— Тоді ти зникнеш, — відповіла Тінь і розчинилася в ній, наче чорний дим.

Світ почав тьмяніти. Вона впала на коліна, задихаючись, відчуваючи, як серце сповнюється холодом. І тоді — спалах.
Помаранчеве світло розірвало темряву.

Перед нею стояв Джек — його очі світилися, як два жарини.
Він простягнув руку.
— Я попереджав тебе, що темрява завжди бере своє. Але я можу допомогти.

— Навіщо? — ледве видихнула вона.
Його усмішка була сумна.
— Бо ти нагадуєш мені ту, що колись уже вибрала тінь.

Він торкнувся її чола, і холод розтанув. Темрява втекла, тінь розчинилася в повітрі, залишивши лише тихий шепіт.
Ліра відчула, як повітря повертається в легені, а серце знову б’ється.

Коли вона відкрила очі, Джек уже відходив у темряву тунелю.
— Зачекай! — крикнула вона. — Що ти хочеш натомість?

Він зупинився.
— Лише обіцянку, — тихо сказав він, не озираючись. — Коли настане ніч вибору, ти згадаєш мене. І зробиш те, що мусиш.

— Я не розумію…
— Зрозумієш, коли прийде час.

Свічки спалахнули знову. Аліса й Веста прокинулися, збентежені.
— Ліро, що сталося? — запитала Веста.
Ліра лише сіла, притискаючи долоні до грудей. На шкірі залишився світлий відбиток руки, теплий, як полум’я.
— Нічого… просто тінь.

Але в глибині серця вона відчувала: це було початком чогось великого.
І десь далеко, у темряві, Джек усміхався. Бо його обіцянка вже пустила коріння.

Темрява не пішла одразу. Вона стояла довкола, дихала в потилицю, шепотіла іменами, яких Ліра не знала.
Їй здавалося, що весь тунель дихає — повільно, холодно, як старий звір, що прокинувся після довгого сну.

— Ти не втекла, — прошепотів голос тіні. — Ти просто відклала своє падіння.

Ліра відчула, як у грудях щось стискається. Ніби тінь залишила там шматочок себе. Вона озирнулася — Джек зник, тільки ледь помітний жар миготів на стіні, немов спогад про його присутність.

— “Коли настане ніч вибору…” — повторила вона його слова вголос.
Фраза відлунювала у вухах, ніби клятва, що не має кінця.

Зі стелі впала крапля води. Потім ще одна. І в калюжі біля її ніг знову з’явилася тінь, але вже спокійна, мовчазна.
Вона більше не посміхалася — просто дивилася.
І тоді Ліра вперше зрозуміла: тінь не ворог. Вона — частина її душі.
А те, що сталося, було лише випробуванням, першим із багатьох.

Світло свічок колихалося.
Аліса вже спала, Веста щось шепотіла у сні, а Ліра сиділа, обійнявши коліна. Її пальці все ще тремтіли, але усередині з’явився дивний спокій.

У кишені вона відчула холод — і витягнула маленьке скляне перо, залишене Джеком. Воно світилося ледь помаранчевим, теплим вогнем.
На склі проступили літери, що зникли, щойно вона моргнула:

“Коли вибір прийде — не відвертайся від тіні. Бо в ній живе істина.”

Вона стисла перо в долоні, притисла до серця й прошепотіла:
— Я запам’ятаю.

Тоді холодний вітер пройшов тунелем. Свічки згасли.
Лише одне світло лишалося жити — те, що виходило з її долоні.

І там, у тьмі, де людське око не бачило нічого, щось ворухнулося.
Тінь Джеком залишила печатку, а разом із нею — зв’язок, який одного дня змінить усе.