Розділ 6. Перший ключ — Світла

Ніч над Дніпром стояла мовчазна, але тепер вона дихала. Дихала магією.
Аліса відчувала це всім тілом — у шкірі, у серці, у подиху. Їй здавалося, що темрява спостерігає за ними. І що кожен крок по сирій траві відлунює не тільки в цьому світі.

Після розмови з Миреною вони рушили уздовж річки. Повітря було густе, майже матеріальне. Веста й Ліра сперечалися про маршрут, а Аліса відставала, дивлячись на зорі, що дивним чином рухались.
І тоді вона побачила одну, що раптом спалахнула яскравіше за інші — і впала просто в темну воду під мостом. На мить ніч розірвалася світлом, мов сама доля кликала її.

— Ви бачили? — вигукнула вона, але подруги не почули.
Наче щось відділило її від них.

Аліса рушила до берега. Міст здавався нескінченним, а вода — живою. Вона нахилилась — і побачила сяйво. Маленький камінь, схожий на кристал, випромінював ніжне світло, що пульсувало, як серце.
Проте щойно вона торкнулася води, світ навколо змінився.

Вона стояла в іншому місці — серед дитячої кімнати, затопленої золотавим світлом. У кутку сиділа маленька дівчинка з книжкою.
Аліса відчула, як серце стиснулося:
— Це… я…

Дівчинка підвела голову, а поруч на ліжку сиділа жінка, її мати, усміхнена, ніжна, така жива.
— Не бійся темряви, моя світлинко, — сказала вона. — Вона існує, щоб ти могла засвітити ще яскравіше.

Аліса спробувала доторкнутись, але образ розтанув у воді, наче розбився на бризки спогадів.
І тоді вона почула шепіт, холодний, безжальний:

— Світло — це лише тінь, яка ще не згасла.

З тіні виступила постать — темна, мов туман, із очима, що світилися сірим.
Це був її страх, уособлення втрати, смутку і провини.

— Ти не змогла її врятувати, — прошепотіла постать. — І ніколи не зможеш.
Аліса зробила крок назад, але зупинилася. Вода під ногами сяяла.
— Я більше не тікатиму.

Вона простягла руку до темряви — і світло спалахнуло зсередини неї.
Постать зойкнула, розсипаючись на попіл і зникаючи у хвилях.
На її місці залишився камінь, що світився тепліше, ніж раніше. Коли Аліса підняла його, він запульсував і вплівся в її долоню, залишивши знак — сяючу зірку.

— Алісо! — почула вона позаду.
Веста й Ліра бігли до неї.
— Де ти була? Ми тебе скрізь шукали!
Аліса підняла руку, і світло від зірки освітиво їхні обличчя.

— Перший ключ… я його знайшла, — тихо сказала вона.
— Що це?
— Світло, — відповіла Аліса. — І воно живе в нас.

Над мостом знову з’явилася зірка, але тепер вона не падала — лише мерехтіла, наче схвалюючи їхній вибір.
Світ трохи посвіжішав, і навіть вітер став теплішим.
Але вдалині, серед хмар, щось дивилося на них. Очі, що палали помаранчевим вогнем.

Джек усміхнувся.
— Один ключ знайдено, — прошепотів він. — Але чи готові ви до другого?