Розділ 5. Будинок на березі Дніпра

Вітер з Дніпра був холодним і вологим. Його подих ковзав крізь дерева, що схилялися над водою, немов намагалися щось приховати. Ліра, Аліса й Веста йшли вузькою стежкою, ведені дивним сяйвом, яке пульсувало десь попереду.

— Схоже, ми знову не самі, — тихо сказала Аліса, коли на мить здалося, що хтось торкнувся її плеча.
— Цей світ дихає разом із нами, — відповіла Веста. — І, здається, він пам’ятає більше, ніж ми думаємо.

Стежка вивела їх до старого будинку. Він стояв просто на березі — похилий, зарослий плющем, з темними вікнами, в яких, здавалось, відбивалася сама ніч. У повітрі стояв запах воску, диму й старих трав.

— Тут хтось живе, — прошепотіла Ліра. — Я відчуваю… присутність.

Двері скрипнули самі собою, запрошуючи їх увійти. Усередині горіли свічки, і весь простір був наповнений рухомими тінями — вони коливалися на стінах, мов живі. На столі — миски з травами, старі книги, скляні кулі, які світилися зсередини синім світлом.

У глибині кімнати сиділа жінка.
Її волосся було біле, як місячне сяйво, а очі — кольору бурштину. Вона виглядала не старою, але в її погляді було щось вічне, ніби вона бачила народження світу й його кінець.

— Ви прийшли, — сказала вона, не підводячи погляду. — Нарешті.

— Ви… нас чекали? — запитала Веста.

Відьма кивнула.
— Кожна з вас несла у серці ключ. Ліра — тінь, Аліса — світло, Веста — час. Три нитки, що колись з’єднували наш світ із реальністю.

Вона підвелася й підійшла ближче. Її голос став тихішим, але кожне слово відлунювало, немов звучало не лише тут, а й у глибинах пам’яті.

— Давним-давно три відьми стояли на сторожі світу. Вони стримали Вічну Ніч, коли небо впало на землю, а зірки зникли. Але за перемогу заплатили собою. Їхні душі розсіялися у часі, щоб одного дня відродитися знову…

— Ви хочете сказати, що… — почала Аліса, але відьма завершила за неї:
— Так. Ви — їхнє відлуння. Їхня пам’ять і сила. Ви — ті, хто має відновити Печать, поки ніч не зжерла все живе.

Повітря в кімнаті раптом похололо. Свічки спалахнули вище, а тіні згущалися у формах, схожих на обличчя.

— Але є й інше, — прошепотіла відьма. — Одна з вас уже пробудила в собі древню сторону. І тепер темрява вас шукає.

— Хто саме? — запитала Ліра, але жінка лише усміхнулася.

— Коли прийде час, серце саме скаже правду. Та пам’ятайте — світло й тінь не вороги, доки ви не відвернетеся одна від одної.

Вона взяла срібну кулю зі столу й простягнула її Алісі. Усередині сяяло щось схоже на краплю зорі.

— Це — око пам’яті. Коли все знову стане темним, дивіться в нього. Там побачите, ким були.

Знадвору почувся гул — важкий, низький, схожий на ревіння бурі. Вікна здригнулися, і з темряви вдарила хвиля чорного диму.

— Вони вже тут! — крикнула Ліра. — Тіні нас знайшли!

Відьма махнула рукою — навколо будинку спалахнуло сяйво, що утворило захисне коло. Та воно тріщало під натиском темряви, мов тонке скло.

— Йдіть! — наказала вона. — До річки! Дніпро пам’ятає шлях!

Аліса схопила кулю, Веста розвернула час — і в ту ж мить світ навколо застиг, даючи їм кілька секунд втекти. Ліра обернулась востаннє: у полум’ї свічок відьма стояла непорушно, а на її губах тремтіла шепітна молитва.

Коли дівчата вискочили з будинку, він охопився полум’ям — не звичайним, а срібним, мов сяйво місяця. Полум’я не палило, воно світилося, розчиняючи все у чистому світлі.

Дівчата впали на коліна біля річки. У воді відбивалося небо — чорне, без зірок.
А потім із глибини піднявся слабкий блиск, схожий на відбиття сходу сонця.

— Це… воно? — запитала Аліса.

Веста глянула вдалечінь.
— Ні. Це не світло світанку. Це — поклик наступної Печаті.

Вони ще не знали, що відьма, яка їх врятувала, була не просто стражницею.
Вона — одна з трьох перших відьом.
І своєю смертю вона відкрила їм шлях до істини.

Старий будинок стояв серед верб, нахилених до темної води. Його вікна світилися м’яким жовтим полум’ям, наче всередині палало не вогнище, а сама пам’ять минулого.
Коли дівчата постукали, двері відчинилися самі. Усередині пахло травами, воском і дощем. На столі горіли свічки, а в кутку — старовинне дзеркало, у якому, здавалося, відбивався не цей світ.

— Нарешті, — пролунав голос, глибокий і спокійний.
Перед ними стояла жінка з білим волоссям, що спадало на плечі, мов місячне світло. Її очі нагадували воду Дніпра — глибокі, таємничі, старі як сам час.
— Ви прийшли, як і було передбачено.

Ліра, Аліса та Веста обмінялися поглядами.
— Хто ви? — обережно спитала Веста.
— Мене звуть Мирена. Я — стражниця межі між світом людей і світом Тіней. Колись давно три відьми зупинили Вічну Ніч, але заплатили за це — своїм життям. Їхні душі зникли, щоб відродитися у нових тілах.

— І ви думаєте, що це ми? — Ліра скептично звела брови.
Мирена лише кивнула.
— Вогонь гарбуза, яким ви відкрили портал, реагує тільки на кров обраних. Ви розбудили стару магію. І тепер Ніч хоче вас повернути.

Аліса відчула, як щось холодне пробігло спиною.
— Але як нам вибратися звідси?
Мирена підійшла до каміна, провела пальцем по попелу. З нього спалахнула іскра, і на стіні з’явився знак — три переплетені півмісяці.
— Щоб повернути світло, вам потрібно віднайти три печаті, що стримують Ніч: Печать Тіней, Печать Полум’я і Печать Снів. Без них цей світ ніколи не прокинеться.

Дівчата мовчали. У кімнаті було чути лише потріскування свічок.
— Але остерігайтеся, — додала Мирена тихо. — За кожною печаттю стоїть той, хто колись її створив. І не всі вони пам’ятають, на чиєму боці стояли.

Ліра подивилася на своїх подруг.
— Тоді ми знайдемо їх усі. Разом.
Веста стисла її руку, Аліса — підняла погляд на вікно, де у темряві блимав відбиток місяця.

Ніч над Дніпром здригнулася, коли три відроджені відьми зробили перший крок у нову долю.
Світло свічок мигнуло — і на мить здалося, що в дзеркалі позаду Мирени відбилося інше обличчя. Чоловіче. Із палаючими помаранчевими очима.
Джек стежив за ними навіть тут.