Розділ 4. Закляття трьох

Місто без світанку завмерло у тиші. Навіть вітер перестав рухати пил. Дівчата стояли біля старого мосту, що колись з’єднував два береги Києва. Тепер він здавався нескінченним — як лінія між минулим і тим, що ніколи не настане.

— Ми мусимо знайти шлях назад, — сказала Ліра, стискаючи руки в кулаки. — Джек зник, і я не довіряю йому. Може, він просто грається з нами.
— Він не злий, — обережно відповіла Аліса. — Його очі… вони справжні.
— Очі можуть брехати, — зітхнула Веста. — Але зараз у нас немає вибору. Якщо ми не знайдемо вихід, цей морок проковтне нас.

Веста присіла біля старого каменю, на якому ледве видно сяяли символи — тонкі лінії, схожі на блискавки.
— Цей знак я бачила у сні, — прошепотіла вона. — Може, це підказка.

Аліса нахилилася ближче.
— Ти думаєш, це закляття?

— Можливо, — відповіла Веста. — Але воно неповне. Відчуваю, що нам треба троє.

Дівчата стали у коло. Вітер повіяв сильніше, приносячи запах вогкості й гарбузового диму — відлуння Джекової присутності.

— Якщо ми пов’язані магією, — сказала Ліра, — можливо, кожна з нас має частину ключа.

Веста заплющила очі. Її довге волосся піднялося у повітря, ніби зачеплене невидимими нитками часу.
— Зосередьмося, — промовила вона. — Не на страху. На тому, ким ми є.

Аліса зробила вдих і підняла долоні. Її пальці світилися м’яким білим сяйвом.
— Я — світло. Тепле, спокійне. Те, що розганяє морок.

Поруч із нею Ліра злегка посміхнулася, але в її очах засвітився темний відблиск.
— А я — темрява. Не зло, а тиша, у якій народжується спокій. Те, що ховає світло, щоб воно могло знову з’явитися.

Веста відкрила очі. Вони мерехтіли сріблом.
— А я — час. Я тримаю між вами рівновагу.

Небо над ними потемніло, і раптом повітря затремтіло.
Світло Аліси й тінь Ліри почали кружляти навколо Вести, переплітаючись, ніби дві протилежності, що шукали гармонію.
Веста простягнула руки вперед — і час навколо них сповільнився. Краплі дощу, що падали з неба, зависли в повітрі, відбиваючи кольори світла й тіні.

— Відчуйте! — крикнула вона. — Ми — не просто гості цього світу! Ми — його рівновага!

Аліса зосередилася. Її сяйво стало яскравішим, вириваючись угору. Ліра заплющила очі, дозволяючи темряві охопити себе зсередини — але без страху. Веста об’єднала їх енергії.

— Lux, Umbra, Tempus! — промовили вони одночасно.

У небі спалахнув символ — три переплетені кільця, що утворили сяючу спіраль. Вона світилася всіма відтінками золота, срібла й чорного обсидіану.

Міст здригнувся. Повітря стало легшим, темрява відступила на кілька метрів.
У цей момент кожна відчула: між ними встановився зв’язок — глибший за дружбу. Їхні душі тепер билися в одному ритмі.

— Це… воно працює, — прошепотіла Аліса, коли світло зникло.

— Ми відкрили портал, — сказала Веста. — Але не назад у наш світ. Це шлях далі.

— Куди саме? — насторожилася Ліра.

Веста поглянула на небо. Символ ще м’яко сяяв, і з нього падали іскорки, що виблискували помаранчевим, як очі Джека.
— До місця, де зберігається друга печать.

— І, мабуть, до ще більшої небезпеки, — додала Аліса.

— А ти що, злякалась? — підморгнула Ліра.

Аліса всміхнулася, але її руки тремтіли.
— Лише трохи.

Веста зробила крок уперед, у напрямку сяючої спіралі.
— Якщо ми зупинимося зараз, світ ніколи не прокинеться. А якщо підемо — у нас з’явиться шанс.

Вона ступила всередину кола. За нею — Аліса. Ліра поглянула востаннє на темне небо, на далекі тіні, що спостерігали за ними, і теж зробила крок.

Спіраль засвітилася яскраво, а потім усе навколо вибухнуло світлом.
Їхній заклик до світанку почуто.

Та разом із тим пробудилося щось інше.
Щось, що не раділо світлу.

Світ, у який ступили дівчата, був схожий на Київ — але спотворений, мов відбиття у тріснутому дзеркалі. Над головами висіли уламки мостів, будинки стояли догори ногами, а в повітрі літали сріблясті уламки скла, що світилися, немов застиглі краплі часу.

— Куди нас занесло цього разу? — запитала Ліра, обережно озираючись. Її голос луною відбився у порожнечі.
— Мабуть, далі від світу людей, — сказала Веста, вдивляючись у темряву. — Ближче до місця, де ховається Печать Тіней.

Унизу, під їхніми ногами, пролягав вхід у старе метро. Сходи вели глибоко під землю. Металеві поручні були вкриті іржею, а ледь помітне світло тьмяно блищало на плитці.

— Ви серйозно? — зітхнула Аліса. — Знову вниз? У кожному фільмі, коли герої спускаються під землю — це завжди кінець.

— Не кінець, — усміхнулась Веста. — Це початок того, що ми повинні побачити.

Вони ступили на першу сходинку. Холод миттю обійняв їх, мов чиясь рука. Темрява ніби ковзала поруч, стискаючи легені. На стіні хтось написав:

“Світанок не прийде, поки не засвітиться тінь.”

— Що це значить? — прошепотіла Аліса.

— Що навіть тінь має світло всередині, — відповіла Веста. — І, можливо, саме воно відкриє нам шлях.

Коли вони дісталися платформи, метро було порожнє. Стара колія тягнулася в темряву, а десь у глибині щось шелестіло.
Веста підняла руку — її очі засвітилися сріблом, і час довкола трохи сповільнився. Повітря стало густішим, звуки — глибшими.

— Обережно, — сказала вона. — Тут щось є.

Раптом з темряви вийшов він.
Істота, висока, як двері вагона, з тілом, що складалося зі шматків диму й скла. Обличчя — порожнє, лише дві щілини, у яких блищало холодне світло.

— Ви не мали приходити, — його голос був низьким, але звучав усюди. — Печать охороняє те, що не повинно прокинутися.

— Ми не вороги, — крикнула Ліра. — Ми шукаємо світло!

— Світло? — істота посміхнулася, і посмішка розтягнулася від вуха до вуха. — Тут його не буває.

Темрява навколо загусла, і з неї вийшли інші — дрібніші тіні, схожі на людей, але прозорі, як вода. Вони повільно наближались, утворюючи коло.

— Тримаймося разом! — крикнула Веста.