Розділ 2. Місто без світанку

Ліра розплющила очі першою.
Її тіло лежало на холодному камінні, вкрите шаром пилу. Над головою — темне небо, у якому місяць світив занадто яскраво, ніби замінював собою сонце.
Повітря було густе, наче напоєне димом і туманом водночас.

— Алісо?.. Весто?.. — її голос прозвучав дивно глухо, немов звук гаснув, не долітаючи далі кількох метрів.

— Я тут, — пролунав слабкий відгук.
Веста сиділа трохи далі, тримаючись за голову. Поруч — Аліса, яка повільно підводилася, з жахом озираючись навколо.

Вони стояли посеред порожньої площі, схожої на Майдан Незалежності… але інший.
Замість будівель — чорні, мов обвуглені, споруди. Вітрини блищали, але без жодного світла всередині. На місці Хрещатика — широка вулиця, по якій повільно рухалися постаті у масках. Вони не мали облич — лише біла, гладка поверхня замість рис.

— Це не Київ, — прошепотіла Аліса, стискаючи плече Ліри. — Або це… його тінь.

Веста глибоко вдихнула.
— Ми потрапили через портал. Це, мабуть, паралельний світ. Те саме місце, тільки… під владою ночі.

Вітер пронісся вулицею, і всі три дівчини одночасно здригнулися. Звуків не було — ні машин, ні голосів, ні навіть співу птахів. Лише місяць, величезний і чужий, освітлював темне місто.

— Якби я це знімала, це був би найкращий фільм жахів у світі, — прошепотіла Ліра, намагаючись пожартувати, але її голос тремтів.

У цей момент одна з тіней раптово зупинилася. Її безлике обличчя повернулося прямо до дівчат.
Тінь підняла руку і показала на них. Інші постаті також зупинилися. Усі, як один, почали повільно розвертатися.

— Вони бачать нас, — прошепотіла Веста.

— Тікаємо! — крикнула Аліса.

Вони кинулися вузькою вуличкою. Ліхтарі там горіли дивним фіолетовим світлом, яке, здавалось, не розганяло темряву, а тільки робило її щільнішою. За спиною чулося шурхотіння — тіні рухались без кроків, без звуків, але все ближче.

На розі вони натрапили на стару дерев’яну вивіску: “Кав’ярня «Місячна»”. Двері були напіввідчинені. Ліра рвонула ручку — і всі троє влетіли всередину.

Всередині пахло попелом і чимось приторно-солодким, мов карамеллю. Стіни були вкриті старими дзеркалами. Але в дзеркалах вони не бачили своїх відображень.
Лише три силуети — золотий, срібний і чорний.

— Це ми? — прошепотіла Аліса.
— Це… наші стихії, — сказала Веста. — Пам’ятаєте, як нас торкнулося світло з гарбуза?

У цей момент дзвіночок над дверима дзенькнув.
Тіні стояли просто на порозі.

І тут з темряви за барною стійкою пролунав чоловічий голос:
— Не руште. Вони не пройдуть, якщо ви залишитесь під моїм захистом.

Із тіні вийшов той самий хлопець у плащі — Джек. Тепер він був без каптура. Його волосся світилися м’яким бурштиновим відблиском, а очі горіли полум’ям.

— Ви ж обіцяли, що не втрутитеся, — прошепотіла Веста, не розуміючи, звідки знає ці слова.

Джек усміхнувся, але в його усмішці було щось сумне.
— Обіцянки, Весто, мають силу лише там, де є час. А тут — час спить.

Він провів рукою, і двері за їхніми спинами спалахнули срібним вогнем, зупиняючи тіні зовні.
— Ласкаво просимо у Місто без світанку, — сказав він повільно. — Світ, де ваші страхи стають реальністю.

Ліра зробила крок до нього.
— І що ми маємо тут робити?

— Вижити, — відповів Джек. — І знайти три ключі, щоб розбудити день.

Тиша впала знову. Тільки місяць світив у вікно, відкидаючи на підлогу три переплетені тіні — їхні.
Так почалася їхня справжня подорож крізь ніч, яка не мала кінця.

Ліра довго дивилась у вікно кав’ярні.
Назовні — застигла темрява, тіні стояли нерухомо, ніби чекали. Їхні порожні обличчя були спрямовані прямо на неї. Дівчина відчула, як холод проходить по шкірі, та все одно не могла відвести погляд.

— Вони не рухаються… — прошепотіла вона.
— Вони ніколи не рухаються просто так, — відповів Джек, спокійно розмішуючи щось у чашці.
— Що це за місце? — запитала Веста, придивляючись до дивного напою. Від нього ішло слабке тепло й запах кориці.
— Це Місто без світанку, — сказав він. — Місце, де час зупинився. Колись тут жило багато людей, але одного дня ніч не закінчилася. І все, що залишилося — це відлуння тих, хто боявся світла. Їхні страхи стали тінями.

Аліса обійняла себе руками.
— А ми… хто ми тут?

Джек підняв очі. Його погляд був теплий, але в ньому ховалась втома — втома століть.
— Ви — ті, хто приніс іскру. Ви пробудили магію, яка спала в цьому світі.

— Яку іскру? Ми ж просто запалили гарбуз! — Ліра знервовано засміялася, але її голос тремтів.

— Гарбуз — це не просто прикраса, — відповів Джек. — Це древній символ рівноваги між життям і смертю, світлом і тінню. Ви знайшли один із печатей Ночі.

Веста нахилилась уперед.
— Ти знав, що ми прийдемо. Тому й сказав: “Нарешті ви прийшли”, правда?

Він не відповів одразу. Лише подивився у чашку, де замість кави світилося крихітне полум’я.
— Я чекав вас дуже давно, — нарешті сказав. — Ще тоді, коли ви були іншими.

— Іншими? — здивувалася Аліса.
— У минулому житті, — тихо додав він. — Ви вже колись боролися з цією ніччю. Але тоді перемога коштувала надто дорого.

Ліра зробила крок до нього, намагаючись зрозуміти.
— І ми знову маємо це зробити?

— Так, — відповів Джек. — Інакше світанок ніколи не повернеться — ні сюди, ні у ваш світ.

З вулиці долинув тихий гул. Тіні почали рухатися. Повільно, але невпинно. Вони ковзали між будівлями, наближаючись.
Джек встав і підійшов до дверей. Торкнувшись пальцем повітря, він накреслив сяючий знак, який загорівся сріблом.

— Їх притягує ваша сила. Ви нові тут — живі, справжні. Їм це не подобається.

— То що нам робити? — запитала Веста.

Він озирнувся, його очі на мить стали схожими на два вогники всередині гарбуза.
— Якщо хочете вижити — навчіться користуватись тим, що прокинулося у вас.

Аліса стиснула кулаки.
— Але як? Ми навіть не знаємо, що це.