Розділ 1. Свято, яке все змінило

Осінній вітер кидав жовте листя під ноги, ніби розстилав золотий килим для трьох дівчат, які сміялися, йдучи до берега. Ліра несла гарбуз, вирізаний у формі усміхненого обличчя, Аліса тримала плед і термос з какао, а Веста — телефон, готовий знімати кожну мить.

— Це буде наш найкращий Гелловін! — вигукнула Ліра, її очі сяяли, відбиваючи світло вуличних ліхтарів.

— Якщо знову не заблукаємо, — пожартувала Аліса.

Веста засміялася.
— Та навіщо боятися? Ми ж на Трухановому острові, не в лісі з фільмів жахів.

Коли вони дісталися до невеликої галявини, де крізь дерева проглядалася Дніпрова вода, дівчата розклали плед, виставили гарбуз і запалили свічку всередині. Вогник миготів, відкидаючи химерні тіні на обличчя подруг.

— Давайте зробимо фото, — сказала Веста. — А потім я прочитаю одне старе заклинання, яке знайшла в інтернеті. Для атмосфери!

— Тільки не викликай духів, бо я не хочу стати їх вечерею, — Аліса пирснула сміхом.

— Та яке там, — відмахнулася Веста й відкрила телефон. — Ось: «Ignis noctis, aperi viam veritatis...»

Її голос звучав несподівано урочисто. Ліра підняла голову — небо раптом потемніло, вітер різко стих, а вогонь у гарбузі спалахнув яскравим полум’ям.

— Ей... що це? — прошепотіла Аліса, коли земля під ногами почала тремтіти.

Полум’я вигнулося вгору, ніби живе, і з нього вирвався потік світла. Він зібрався в одну точку, створюючи сяючий вихор. З нього почувся шепіт — глибокий, мов із глибини віків:

— Ви пробудили те, що спало тисячоліття...

Свічка в гарбузі згасла, а довкола розлилася тиша. Коли очі звикли до темряви, подруги побачили перед собою щось... неможливе. У повітрі зависла срібна арка — портал, крізь який було видно стародавнє місто, залите фіолетовим сяйвом.

Ліра зробила крок уперед, не відводячи погляду.
— Це… не може бути реально.

— А якщо може? — прошепотіла Веста, і в її голосі з’явилося щось нове — захоплення, навіть поклик.

Аліса схопила їх обох за руки.
— Ходімо звідси!

Але було пізно. Потік світла різко розширився й поглинув їх трьох.

Світ обернувся догори дриґом — і все навколо вибухнуло сяйвом.
Так закінчився звичайний вечір Гелловіну… і почалася історія, яка змінить їхні долі назавжди.

Світ навколо ніби вибухнув.
Повітря наповнилося дзвоном — наче сотні скляних дзвіночків бриніли одночасно. Вогонь із гарбуза піднявся в небо, малюючи дивні символи — кола, спіралі, руни, яких ніхто з дівчат не бачив ніколи раніше.

— Це… красиво, — прошепотіла Веста, її голос зірвався від подиву.
— Це жахливо, — випалила Аліса, стискаючи Лірину руку.
— Це магія, — сказала Ліра тихо, ніби сама не вірячи у власні слова.

Під ногами затремтіла земля. Вогонь раптом перетворився на прозору хвилю світла, яка прокотилася полем і торкнулася кожної з них.
Ліра відчула, як щось гаряче пронизує груди, — полум’я, що пульсує в ритмі її серця.
Аліса — навпаки, холод, чистий і світлий, мов кришталева вода.
А Веста відчула дивну тягучість, ніби час навколо неї сповільнився, і кожна секунда тяглася, як година.

Потім усе стихло.
Тиша — така глибока, що чутно було лише, як серця б’ються в унісон.

Гарбуз, який кілька секунд тому світився, розколовся навпіл, і з його середини повільно випала кругла куля з бурштиновим сяйвом. Вона зависла над землею, пульсуючи.

— Не чіпай, — сказала Аліса, але Ліра вже простягнула руку.
Її пальці торкнулися кулі — і все навколо потонуло в білому світлі.

На мить їй здалося, що вона стоїть посеред зоряного неба. Під ногами — вода, над головою — світло, а вдалині чути голос:

«Ліра… Аліса… Веста… три імена — одне коріння. Ви прокинулися.»

— Хто ти? — спитала Ліра, але відповіді не було. Лише відчуття, що цей голос живе в ній самій.

Світло згасло.
Знову тиша.
Вітер холодно пройшов між деревами, кидаючи листя просто їм під ноги.

— Дівчата… — Веста озирнулася. — Це не той острів.

І справді: ліхтарі Києва зникли, замість них у небі висів величезний місяць, а з води здіймався міст, зроблений зі скла й вогню.

На березі хтось стояв. Високий, у темному плащі, обличчя закрите каптуром.
Він дивився просто на них і мовив глибоким, майже музичним голосом:
— Нарешті ви прийшли.

У руках він тримав уламок того самого гарбуза, який тепер світився зсередини червоним вогнем.

— Хто ти? — крикнула Аліса.

Невідомий підняв голову, і вони побачили його очі — янтарні, з відблиском полум’я.
— Я — Джек, хранитель Вічної Ночі. І ви — ті, кого чекали тисячоліття.

Вогонь навколо нього розгорівся яскравіше, освітлюючи їхні налякані, але захоплені обличчя.

Так почалася історія, у яку ніхто б не повірив, якби не був її частиною.
І більше ніщо вже не буде, як раніше. 🌙