Розділ 2

Темряви не було. Ще мить тому над моїм обличчям нависало тьмяне перекриття іншого світу, довкола тремтів простір, а стінки темпомішка щільно охоплювали тіло. Потім перекриття зникло. Матеріал наді мною став прозорим, і крізь нього проступило небо — блакитне, неглибоке, з невеликою білою хмарою біля самого краю.

Кілька секунд я дивився на нього, не наважуючись ворухнутися.

Під спиною була земля. Звичайна тверда земля, злегка вкрита прим’ятою травою. Десь зовсім близько цвірінькав птах. Пахло пилом, старим листям і нагрітим каменем. Після всіх неймовірних запахів, якими встигли просякнути наші подорожі, цей здавався до болю знайомим.

Я натиснув долонями на стінки мішка. Вони піддалися відразу. Верхня частина розійшлася без застібки й звуку, наче матеріал просто перестав тримати форму. Я підвівся й побачив інших.

Чотири темпомішки лежали поряд біля стіни старого храму. Женька вже вибрався й сидів на землі, розтираючи ногу. Француз лежав на боці й насторожено дослухався. Муха висунув голову назовні, поглянув на небо, потім на нас і поки не промовив ані слова. Мабуть, уперше в житті боявся зіпсувати щось надто важливе недоречною реплікою.

Мішки почали розсипатися. Спочатку на краях з’явилися тонкі тріщини. Потім матеріал став білястим, утратив прозорість і розпався на легкі лусочки. Вони осідали на траву, меншали й танули між стеблами. За кілька хвилин від чотирьох мішків залишилися лише сірі сліди, схожі на попіл. Вітер пройшов уздовж стіни, підхопив їх і поніс геть.

Ніхто не спробував зберегти бодай шматок. Ми вже розуміли: деякі речі існують рівно стільки, скільки потрібні.

Я підвівся. Ноги тримали. Руки також. На одязі залишалися латки, плями, потертості й сліди чужих світів. Фляга висіла там само, де й до переходу. Ніж не зник. На правому рукаві Женьки збереглася зелена пов’язка, тільки тепер вона вицвіла, розтріпалася й більше скидалася на стару ганчірку. Така сама була у Француза. Свою я загубив невідомо коли. Від пов’язки Мухи залишився один вузол.

Ми озирнулися.

Над нами темніло вікно.

Те саме.

Я впізнав його не відразу. Надто багато разів після Ярошинського замку нам траплялися стіни, руїни, провалля й чорні отвори. Але тут одна дошка висіла на іржавому цвяху під знайомим кутом, друга була розколота посередині, а нижньої не було зовсім. Ми самі вибили її, коли намагалися залізти всередину. Он на камені залишився світлий слід від черевика Француза. Поряд стирчав той самий виступ, за який чіплявся Женька. Навіть суха гілка під стіною лежала так, наче після нашого зникнення ніхто не встиг на неї наступити.

— Наше вікно, — тихо сказав Муха.

Француз підійшов до стіни й торкнувся обламаної дошки.

— Схоже.

— Не схоже, — відповів Женька. — Це воно і є.

Він говорив упевнено, але я бачив: Женька теж не поспішав радіти. Ми вже потрапляли в місця, які спочатку здавалися знайомими. Бачили уривки чужих міст, будинки, що збереглися без вулиць, береги, біля яких море поводилося неправильно. Велика реальність могла зібрати будь-що. Кам’яна стіна й виламані дошки ще не доводили, що перед нами наш храм, наш час і наш світ.

Я провів долонею по кладці. Камінь нагрівся на сонці. У вузькій щілині між ним і розчином ріс крихітний жмуток трави. Зовсім поруч на стіні сиділо червоне сонечко. Я дивився на нього, і мені чомусь ставало важче дихати.

Усе було надто простим.

Жодних розколів у небі. Жодних країв чужих світів за обрієм. Жодних людей, яким треба пояснювати, куди йти й що робити. Гори не руйнувалися, море не наступало, простір не складався. Над лісом шумів вітер. У траві вовтузилися комахи. Десь далеко крикнув птах, й інший озвався йому.

Ми стояли під вікном і не знали, що робити далі. Після всього пережитого саме це виявилося найдивнішим. Раніше кожна поява в новому часі відразу ставила перед нами завдання: вибратися з машини, знайти воду, утекти, сховатися, урятувати когось, не дати загинути одне одному. Тут ніхто не нападав. Можна було просто стояти.

Муха раптом підняв руку.

— Тихо.

Ми прислухалися.

Спочатку я почув глухий удар усередині храму. Потім іще один. Дерево тріснуло, згори посипався пил. З-за стіни долинули голоси.

— Ще раз!

— Разом!

— Давай!

Пролунав третій удар, а слідом — гучний тріск. Вибиті дошки впали всередину, здійнявши пил. Кілька людей увірвалися до старого напівтемного приміщення, і під високим перекриттям загриміли знайомі голоси.

Я впізнав їх.

Усі до одного.

— «Сині», — видихнув Француз.

Зсередини долинуло:

— Порожньо!

— Як порожньо? Вони ж сюди залізли!

— Дивіться біля вікна!

На кілька секунд усе стихло. Потім хтось висунувся в отвір просто над нами.

— Ось вони!

Ми підвели голови.

— Де?

— Ззовні! Під вікном!

— Як вони там опинилися?

— Та яка різниця! Обходьте храм!

В отворі з’явилося ще одне обличчя в захисній масці. Відразу зникло, а всередині знову затупотіли.

Француз поглянув на нас.

— Зараз прибіжать.

— Нехай, — спокійно сказав Женька.

Іншим разом ми кинулися б до лісу, спробували прорватися, сховатися в кущах або принаймні зайняти позицію за камінням. Тепер ніхто не ворухнувся. Тікати від них після всього, що залишилося позаду, було б смішно.

Перші двоє вискочили з-за рогу храму. Ще троє з’явилися з боку вибитого входу. Між деревами замигтіли сині пов’язки. Ті, хто залишався в зовнішньому кільці, також помітили нас і почали сходитися до стіни.

Ніхто довго не розбирався, як «зелені», які щойно зникли всередині, опинилися під вікном. Під вікном то й під вікном. Головне, ми знову були перед ними, без укриття, посеред відкритої ділянки.

— Оточуй!

— Праворуч обходь!

— Не проґавте їх знову!

«Сині» наближалися, виставивши маркери. Ми могли дістатися дерев, але там уже з’явилися ще четверо. З іншого боку шлях відрізали хлопці, які вибігли з храму. Кільце стягувалося швидко й правильно. Вочевидь, за ті кілька хвилин, що для нас розтягнулися на місяці, супротивник устиг остаточно опанувати себе.