Розділ 45

Коли ми дісталися галявини, срібляста поверхня темпомішків уже не просто затверділа. Вона ледь помітно тремтіла, і від кожного дотику тканиною пробігав сухий шелест, схожий на шурхіт тонкої криги. Еліас оглянув нас, переконався, що повернулися всі четверо, й лише після цього перевів погляд на Кадіра. Той спускався з гори разом з останньою групою неандертальців. Тридцять сім людей ішли слідом за старшим із жовтим полотнищем, несли двох поранених і зупинялися щоразу, коли попереду затримувалася команда. Аріадна зустріла їх біля річки. Вона знову перерахувала групу, віддала короткий наказ і дочекалася, доки поранених покладуть поруч з іншими. Лише тоді повернулася до нас.

— Скільки залишилося? — запитав Женька в Еліаса.

— Не знаю. Захисний шар почав відокремлюватися від середовища. Наступною буде внутрішня поверхня. Якщо вона потемніє, ви маєте бути всередині.

— Тобто попрощатися можна?

— Можна. Тільки швидше, ніж ви зазвичай рятуєте людей.

Муха хотів відповісти, але Кадір уже дістався галявини. Він підійшов просто до нього, поклав обидві долоні на плечі й кілька секунд розглядав із таким виглядом, наче досі перевіряв, чи справді Муха вибрався з прямовисного лісу. Потім несподівано пригорнув до себе й стиснув так, що на Мусі захрускотіла куртка.

— Обережніше, — прохрипів той. — Ви мене, щойно врятованого, зараз знову зламаєте.

Кадір відпустив його, але руки з плеча не забрав.

— Ти повернувся по них.

— Ми всі повернулися.

— Але червоний знак ніс ти.

Муха згадав про смугу тканини, заткнуту за пояс. Вона була мокра, надірвана й забруднена землею. Він витяг її та простягнув Аріадні.

— Це ваше.

Вона взяла не відразу. Червоні полотнища багато років означали її владу: за ними рухалися люди, яких вона вивела з минулого, з їхньою допомогою старші передавали її накази, з них виріс порядок, що тримав майже тисячу неандертальців біля однієї людини. Тепер схожі смуги були в Кадіра, Іви та кількох старших.

— Залиште собі, — сказала Аріадна.

Муха похитав головою.

— Удома мені ніхто не повірить, що це не стара ганчірка. А тут вона потрібна.

Аріадна прийняла смугу, розгладила між долонями й передала найближчому старшому. Той поглянув на тканину, потім на неї, чекаючи наказу.

— Людей до річки, — коротко наказала вона й указала напрямок.

Старший підняв червону смугу. Група рушила. Аріадна провела її поглядом і більше не зажадала повернути знак.

Бран підійшов до нас зі своєю потемнілою жердиною. Позаду нього стояли мешканці останнього міста, що втратило вози, стіни й навіть землю, якою колись рухалося. Тепер перед ними лежала рівнина, що простягалася до широкого озера. Люди вже розчищали місце біля води, ставили перші навіси й складали каміння для вогнища.

— Ви знову будуєте місто? — запитав Француз.

— Поки що лише вогнище.

— Із нього зазвичай усе й починається.

Бран кивнув.

— Спочатку вогонь. Потім вода. Потім люди починають сперечатися, кому де сидіти, — отже, місто вже є.

Він потис кожному руку, не сказав жодного слова подяки й не попросив нічого запам’ятати. Лише затримався біля Женьки й мовив, що кожна дорога повинна мати кінець, інакше це не дорога, а втеча. Женька поглянув на чотири мішки.

— Сподіваюся, наш кінець там, де все почалося.

— Початок і кінець люблять мінятися місцями, — відповів Бран. — Але дім зазвичай упізнають і без вказівників.

Тесса прийшла разом з Івою та Ратеном. За ними не було великої процесії. Більшість людей уже розійшлися новим світом, шукали воду, розміщували поранених, розпалювали вогонь і намагалися зрозуміти, з ким опинилися поряд. Чотири дороги перестали існувати, але звичка триматися своїми групами нікуди не зникла. Люди Брана тягнулися до рівнини, мешканці Зводу займали кам’яні тераси, фортечні обирали високий берег. Між ними ходили моряки, оператори й люди з міст, назв яких тут ніхто не знав. Перший день нового світу починався не з миру та злагоди, а із сотень необхідних справ. І, мабуть, саме тому здавався справжнім.

Ратен потис Французові руку.

— Ви обіцяли колись закінчити бійку.

— Я її закінчив.

— Ви скинули трьох зі сходів.

— Вони стояли на дорозі.

— Один був на вашому боці.

— Запізно відрекомендувався.

Ратен ледь помітно всміхнувся. За весь час я побачив це, здається, вперше.

— Тоді йдіть, доки хтось іще не став не там.

Тесса обійняла Муху, потім Женьку. Француз спочатку простягнув руку, але вона притягнула його до себе разом із цією рукою. Коли підійшла до мене, я хотів сказати щось важливе й не зміг. Усе важливе раптом виявилося надто великим для кількох слів.

— Ви розповісте про нас? — запитала Тесса.

— Кому?

— Тим, хто живе у вас.

Я уявив школу, батьків, учителів, сусідів і спробував придумати початок розповіді. Четверо хлопців залізли до старого замку під час пейнтбольної гри, знайшли під ним постійний пост охорони часу, отримали хронокар і випадково перервали перехід. Потім були динозаври, міжльодовиків’я, Аріадна, чотири дороги, Нуль і цілий світ, якого вчора не існувало. Навіть ми самі не повірили б у таку історію, якби не прожили її.

— Мабуть, ні, — відповів я.

— Чому?

— Бо нас одразу відправлять до лікаря. Або в міліцію. Залежно від того, хто почує першим.

— Тоді не розповідайте, — сказала Іва. — Деякі речі існують і без того, щоб у них вірили всі інші.

Вона обійняла мене швидко, майже ніяково, й відійшла. Тесса продовжувала дивитися на чотири мішки.

— А ви пам’ятатимете?

— Еліас каже, що повинні.

— Він і раніше багато чого казав, — зауважив Женька.

Еліас почув, але не заперечив.

Небом пройшла безбарвна смуга. Вона не знищувала землю й не змінювала відстаней. Лише на мить погасила все довкола: воду, гори, обличчя, траву. Колір відразу повернувся, зате внутрішня поверхня мішків стала темнішою.