Розділ 44

Гірська стежка закінчилася біля білої порожнечі. Далі, за кілька десятків метрів від нас, боком стояв стародавній ліс. Не здавався поставленим сторч — саме стояв: дерева росли з прямовисної стіни, гілки тяглися паралельно землі нового світу, а Кадір і тридцять сім неандертальців трималися на кам’яному пасмі так, ніби під ними не було жодного урвища. Для них низ був там, де росло коріння. Для нас — там, куди з цього коріння падало каміння. Одна брила зірвалася майже над нашими головами, перетнула білий простір і зникла, не долетівши до схилу. Над групою хитнулося жовте полотнище. Кадір помітив нас і вказав на верхній край лісу. Там між деревами блищала вода. Озеро, що раніше лежало в глибокій долині, повільно переверталося разом із нею. Вода вже переливалася через дальній берег, збиралася широкою темною смугою й повзла до людей.

Женька ліг на живіт біля краю стежки й кілька секунд спостерігав за рухом лісу. Відокремлена ділянка не просто поверталася. Вона розгойдувалася, то наближаючись до гори, то віддаляючись від неї. Під час чергового руху найближче коріння пройшло за п’ять метрів від нас. Потім відстань знову почала зростати.

— Наступного разу хитнеться ще ближче, — сказав Женька. — Бачите верхівку зламаного дерева? Щоразу вона проходить трохи нижче.

— А якщо не хитнеться? — запитав Муха.

— Тоді стоятимемо тут і дивитимемося, як Кадір потоне на стіні.

— Переконав.

На нерухомому схилі збиралися люди Аріадни. Вона прийшла слідом, привела кілька груп неандертальців і наказала їм чекати біля краю. Переправити відразу всіх було неможливо: жодна мотузка не перекрила б білої порожнечі, а мосту ще не існувало. Кадір відірвав довгу ліану від каменя, обв’язав один кінець навколо стовбура й кинув другий у наш бік. Ліана не полетіла вниз. Вона витягнулася вздовж поверхні його лісу, наче лежала на невидимій землі, й зупинилася за кілька метрів від нас.

— Коли ділянки зблизяться, хапайте! — крикнув він.

Ліс почав повертатися. Спочатку повільно, потім швидше. Величезні дерева насувалися боком, затуляючи небо. Їхні гілки дряпали білу порожнечу й обривалися, наче потрапляли під невидимий ніж. Найближче кам’яне пасмо пройшло навпроти стежки. Ліана хльоснула по схилу. Француз спіймав її, намотав на руку й стрибнув раніше, ніж хтось устиг його зупинити. Кілька митей він висів між двома напрямками тяжіння, потім його різко жбурнуло до лісу. Кадір і двоє неандертальців витягли його на каміння.

Я стрибнув другим. Доки ноги залишалися над білою порожнечею, тіло нічого не важило. Потім ліс потягнув мене до себе, але не вперед, а вбік. Я вдарився плечем об мокрий мох, покотився до коріння й зупинився біля ніг Француза. Світ повернувся. Гора, на якій стояли Женька, Муха й Аріадна, тепер здіймалася перед нами прямовисною стіною, а річка й нові міста висіли на ній, не падаючи. Голова запаморочилася так, що довелося заплющити очі.

Женька встиг перестрибнути під час того самого зближення. Муха забарився лише на секунду. Ліс уже віддалявся, ліана натягнулася, відстань зросла. Він розбігся й стрибнув, але до краю не долетів. Француз упав на живіт і перехопив його за зап’ясток. Муха вдарився об камінь, завис над білою порожнечею, а потім почав падати в бік коріння. Ми з Женькою схопили Француза за ноги. Кадір допоміг витягти Муху на пасмо. Наступної миті ліс віддалився від гори так далеко, що люди Аріадни стали маленькими постатями на прямовисному схилі.

— Наступного разу можна спочатку подумати, — сказав Француз, відпускаючи руку Мухи.

— Я подумав. Якби думав довше, залишився б там.

— Іноді саме це й називається правильним рішенням.

Кадір не дав їм продовжити. У відокремленому лісі залишалося менше землі, ніж здавалося ззовні. Біла порожнеча вже поглинула дальній край, відрізала частину долини й наближалася з двох боків. Неандертальці стояли трьома групами у вузькому проході. Двоє були поранені й не могли йти самі. Решта чекали. Кадір скасував наказ утримувати пасмо, але не знав, куди вести їх далі. Під час кожного повороту ліс наближався до гори лише на кілька секунд, а переправити тридцять сім людей стрибками було неможливо. Навіть якби кожен наважився, чого неандертальці без окремого наказу не зроблять, поранені однаково залишилися б.

Над деревами пролунав глухий тріск. Озеро прорвало берег. Вода ще не обрушилася, але темна смуга почала ширшати, ламаючи кущі й захоплюючи каміння.

— Скільки до нас? — запитав я.

Кадір поглянув угору.

— Мало.

Женька вже оглядав край пасма. Біля самого урвища росло величезне дерево з товстим прямим стовбуром. Половина коріння висіла в білій порожнечі, друга трималася за каміння. Дерево нахилилося до гори, але крона зачепилася за сусідні стовбури. Якщо звільнити її й вирвати останнє коріння, дерево впаде впоперек розриву. Довжини могло вистачити. Проблема полягала в тому, що ліс віддалявся від гори й наближався лише під час розгойдування. Якщо дерево впаде надто рано, верхівка не дістане протилежного схилу й зникне в білому просторі. Якщо надто пізно — вода змиє всіх раніше.

Женька пояснив задум Кадірові. Той короткими командами розділив неандертальців на групи. Одні почали розчищати коріння, інші підхопили довгі ліани й потягли їх до крони, треті перенесли поранених вище на пасмо. Ніхто не пропонував власного способу й не змінював роботи, навіть коли бачив, що поруч потрібна допомога. Кожен виконував саме ту дію, яку показав Кадір. Коли один корінь несподівано луснув, двоє продовжували тягнути його обірваний кінець, доки Муха не підняв червону смугу й не показав зупинитися.

Француз поліз на дерево. Стовбур здіймався не вгору, а в бік гори, і збоку здавалося, що він повзе горизонтальною щоглою над білою прірвою. Діставшись крони, Француз почав витягувати гілки із сусідніх дерев. Ми з Кадіром розчищали коріння, Женька стежив за розгойдуванням лісу, Муха передавав його команди старшим. Вода наближалася. Тепер я чув не лише тріск дерев, а й гул потоку.