Розділ 43

До нас ішов Еліас. Він спускався кам’яною мілиною, що з’явилася між двома вигинами річки, й ніс через плече важку в’язку з чотирьох сірих згортків. Одяг на ньому був пошматований, обличчя вкривали пил і засохла кров, але тримався він прямо й здалеку здавався майже таким самим, яким ми вперше побачили його в підземеллі Ярошинського замку: звичайним чоловіком середнього віку, надто спокійним для місця, де опинився. Женька першим підвівся й рушив назустріч. Не побіг, хоча з його обличчя було видно, що ледве стримується. Еліас зупинився перед ним, зняв в’язку й поклав на каміння.

— Ви живі, — сказав Женька.

— Ви теж, — відповів Еліас. — Усі четверо. Саме так і мало бути.

Француз і Муха підійшли слідом. Я затримався за кілька кроків, намагаючись поєднати в уяві людину перед нами з тим господарем підземного поста, який колись провів нас до сріблястого хронокара й цілком спокійно запропонував здійснити вільний стрибок у часі. Тоді ми не знали його імені. Пізніше Женька розповів про першу зустріч біля замку й назвав ім’я, яким чоловік йому відрекомендувався. Тепер Еліас поглянув на нас і, не чекаючи запитання, промовив:

— Мене звати Еліас Гольт. Попереднє ім’я було робочим. Для постійного поста в чужій епосі це звичайний запобіжний захід. Тут більше немає від кого ховатися, тому надалі краще обійтися без нього.

— Отже, Еліас, — повторив Муха. — А одразу назвати справжнє ім’я не можна було?

— Можна. Але у вашій епосі воно викликало б більше запитань, ніж те, яке я обрав.

— Запитань у нас однаково вистачило, — зауважив Француз. — І за останні місяці їх менше не стало.

Еліас стомлено всміхнувся. Муха простягнув йому флягу. Він подякував, зробив кілька ковтків, умив обличчя водою, що залишилася на долоні, й сів на плаский камінь. Женька залишився стояти.

— Спочатку розкажіть, як ви тут опинилися, — попросив він. — Ваш пост був під замком. Постійно.

— Він і тепер має бути там, якщо поняття «тепер» іще можна застосувати до інтервалу Я-17. Я був оператором-охоронцем короткого відтинку часу. База під Ярошинським замком була моїм постійним постом, а не місцем випадкової висадки. Я жив там, обслуговував контур, стежив за переходами й не мав вступати в контакт із людьми вашої епохи.

— Але вступили, — сказав Женька.

— Тому що побачив вас біля замку.

— Того першого разу?

— Так. Ви спостерігали, як я перевіряю зовнішній вхід і міняю кріплення на дошках. Я помітив вас набагато раніше, ніж ви підійшли. Спочатку збирався закінчити роботу й повернутися на базу. Потім ви заговорили про трьох друзів.

Женька повільно опустився на сусідній камінь. Він уже розповідав нам цю історію: як блукав біля Ярошинського замку задовго до гри, помітив незнайомого чоловіка на сходах, побачив, що той знімає старі дошки й прибиває їх назад, а потім наважився підійти. Еліас спершу тримався холодно, але змінився, почувши, що Женька збирається повернутися з трьома друзями. Тоді це здалося дивним везінням. Тепер пояснення, вочевидь, було перед нами.

— Ви попросили назвати наші імена, — сказав Женька.

— Попросив. Коли почув усі чотири, сумнівів не залишилося.

— У чому?

Еліас по черзі поглянув на нас.

— Незадовго до цього я отримав особисту вказівку професора Райза. У ній було названо чотирьох підлітків з охоронюваного інтервалу й період, протягом якого вони могли вийти на мій пост. Олександр Лугінський, Євген Самохін, Славко Збруєв та Олексій Мухін. Якщо з’являться всі четверо, я мав відкрити їм доступ до бази, показати хронокар, пояснити керування й надати можливість вільного переходу. Після початку польоту втручатися заборонялося.

Деякий час було чути лише річку. Муха дивився на Еліаса так, ніби чекав продовження, яке зробить сказане менш неймовірним. Француз перестав супитися й просто завмер. Я згадав величезну залу під замком, сріблясту машину й незнайомця, який оголосив, що нам надається можливість побачити іншу епоху. Ми вважали, що випадково знайшли таємний пост, а потім отримали найнеймовірніше запрошення у своєму житті. Випадковим не було майже нічого.

— Отже, ви чекали на нас, — сказав я.

— Я знав, що ви можете з’явитися. Чекати у звичайному розумінні не доводилося: вказівка охоплювала досить широкий період. Я не знав дня, не знав обставин і не був упевнений, що ви взагалі прийдете.

— Тому дошки трималися на маленьких цвяхах, — здогадався Женька.

— Саме тому. Я зробив так, щоб вхід можна було відкрити без спеціального інструмента.

— І показали мені шлях через підземелля.

— Так.

— А потім дозволили вдруге дістатися бази.

— Охоронна система відразу повідомила про проникнення. Я міг закрити внутрішній прохід задовго до того, як ви дійшли. Натомість дочекався вас і показав пост докладніше.

Женька провів долонею по обличчю. Усе, чим він колись пишався, — що сам розгадав шлях, не побоявся повернутися, знайшов базу й навчився керувати хронокаром, — виявилося частиною чужої підготовки.

— Ви навмисно мною маніпулювали.

— Так.

Еліас не спробував пом’якшити відповідь. Женька різко підвів голову.

— А під час гри? Коли ми вчотирьох опинилися в замку?

— Я вже знав, хто прийшов. Тому зустрів вас, відвів до машини й виконав указівку Райза.

— Просто посадили чотирьох дев’ятикласників у хронокар і запропонували летіти куди завгодно, — сказав Француз. Він говорив спокійно, але від цього слова звучали жорсткіше. — Ви ще й назвали подорож цілком безпечною.

— Справна машина зі збереженою початковою точкою мала повернути вас після будь-якого штатного переходу. Я не знав, що транзит перервуть вручну.

Муха відвів очі.

— Ось тут подробиці можна не повторювати.

— А ви знали, куди ми полетимо? — запитав я.

— Ні. Саме тому перехід називався вільним. Райз заборонив призначати маршрут, обирати епоху або перебувати з вами в машині. Усі рішення ви мали ухвалити самі.