Розділ 40

Нуль зрушив не так, як рухається земля під час обвалу. Нічого не тремтіло, каміння не котилося, прірви не розверзалися. Просто відстані перестали узгоджуватися між собою. Чорний степ Брана наблизився до центральної западини, але його дальній край залишився на колишньому місці, й люди розтягнулися вздовж нього, наче відображення у кривому дзеркалі. Світлі арки дороги Тесси перекинулися набік, перетворившись на величезні сходи, якими можна було водночас спускатися й підійматися. Фортечні стіни виступили із сірого світла просто над нами. Кам’яне пасмо Аріадни насунулося з протилежного боку, і сотні неандертальців завмерли на схилі, очікуючи команди, хоча перші ряди вже стояли майже біля самої западини. Над усіма чотирма дорогами пронісся один протяжний звук — тріск пластини під руками Керра. Від нього задзвеніли чужі дзвони, зашуміли невидимі моря й посипалася штукатурка в кімнаті, що висіла високо над степом. Потім люди закричали, і Нуль перемішав їхні голоси так, що бойовий клич Брана долинув із фортечної стіни, команда Аріадни — зі світлих арок, а наша власна луна озвалася з-під землі.

Троє людей Керра бігли до нас шматками доріг, що виникали під ногами. Перший перестрибнув із крижаної плити на дерев’яну палубу й ударив Француза кийком. Француз устиг підставити лікоть, перехопив зап’ясток, але другий налетів збоку й збив їх обох. Ми з Женькою навалилися на нього, Муха затягнув навколо щиколоток нападника чорну мотузку, а Леман зустрів третього табуретом, якого вже не існувало, — точніше, тим, що залишилося в його пам’яті від табурета. На одну коротку мить дерев’яна ніжка з’явилася в його руці, витримала удар і розсипалася сірим пилом. Перший чоловік вирвався у Француза, замахнувся знову, але палуба під ним зникла. Він провалився між мисами й завис на уривку мотузки. Людина Керра, яку ми щойно намагалися повалити, поповзла до краю, щоб перерізати мотузку об виступ, але я наступив на неї й крикнув Французові. Ми вхопилися вдвох. Женька приєднався, потім Леман, і навіть Муха, який утримував другого супротивника, встиг намотати кінець на руку. Чоловік над западиною був нашим ворогом, але падав по-справжньому. Ми витягли його.

Урятований лежав на камені, кашляв і дивився на нас із таким подивом, ніби ми порушили найзрозуміліший закон його світу. На рукаві в нього чорніла смужка. Француз підняв кийок, що випав, але не вдарив. Женька запитав, навіщо Керрові знадобилися ми четверо. Чоловік промовчав, смикнувся до свого мису й раптом зупинився. Від його плеча крізь Нуль простяглася вузька смуга каменю — не до Керра, а до двох товаришів, разом із якими він прийшов. Тепер усі ми пам’ятали його падіння й порятунок, а він пам’ятав тих, із ким був зв’язаний до цього. Дві події з’єдналися, і між мисами виникла дорога, якої хвилину тому не існувало.

— Не треба відповідати, — сказав Муха, дивлячись на смугу. — Ти вже все показав.

Ми кинулися нею раніше, ніж чоловік устиг зрозуміти, що сталося. Леман біг поруч, міцно притискаючи до боку металевий кухоль. Позаду закричали люди з чорними смужками, попереду Керр підвів голову, і його голос розійшовся над чотирма дорогами так виразно, наче він стояв біля кожного.

— Ви народилися тут! — крикнув він. — Вас не було в історії, яку охороняють вони. Ваші домівки вже зникають, ваші діти стануть помилкою, яку одного дня виправлять. Я можу дати вам землю, звідки нікого не викреслять. Ідіть до центру!

На дорозі Тесси заколивалися білі полотнища. Їх тримали не воїни, а звичайнісінькі люди: сивий чоловік у довгому фартусі, дві жінки, молодий хлопець із перев’язаним плечем. За ними тіснилися родини, які винесли зі своїх міст клунки, ковдри й дітей. Вони пройшли через надто багато, щоб спокійно чекати чергового зникнення. Спочатку один чоловік спустився зі світлих сходів у бік Керра, потім іще троє. Тесса заступила їм дорогу, щось крикнула, але її відтіснили. Біле полотнище хитнулося й розділилося: одна половина людей залишилася з нею, друга рушила до центральної западини.

З боку фортеці Ратен наказав перекрити прохід. Його люди виставили щити, намагаючись не пустити натовп на мости, що зникали, і тоді хтось із прихильників Керра кинув камінь. Камінь не долетів до щитів — виринув над чорним степом і вдарив одного з людей Брана. У відповідь здійнявся лук. Стрілу спрямували до центрального мису, але Нуль підхопив її, протягнув крізь різні відстані й викинув над білими полотнищами. Молодий хлопець із перев’язаним плечем упав. Хтось закричав, що стріляють із фортеці. Натовп рвонув уперед. Люди Ратена зустріли його щитами, на перші ряди напирали наступні, й світлі сходи почали руйнуватися під сотнями ніг.

Так почалася війна чотирьох доріг. Ніхто її не оголошував, і майже ніхто не розумів, із ким воює. Люди Брана стріляли в прихильників Керра, але стріли з’являлися серед захисників фортеці. Фортечні відповідали, бачачи перед собою натовп нападників, а удари діставалися тим, хто спускався з арок. Білі полотнища металися між рядами, перетворюючись то на знак миру, то на знамено Керра. На кам’яному пасмі Аріадна подала коротку команду. Старші підняли кольорові клапті тканини, роги повторили сигнал, і неандертальці рушили вниз єдиним важким строєм. Вони не знали, хто почав битву, й не намагалися розібратися. Їм наказали йти до нижнього виступу, і вони йшли, змітаючи все на своєму шляху.

Ми не встигли добігти до центрального мису. Кам’яна смуга під ногами вигнулася й вивела нас просто на світлі сходи, у саму гущу натовпу. Тут війна вже втратила будь-який сенс. Люди падали, чіплялися за краї сходинок, намагалися витягти дітей із тисняви. Верх сходів зникав у білому світлі, низ упирався у фортечні щити, а збоку крокували неандертальці. Між ними й натовпом залишалося кілька метрів. Тесса стояла на кам’яному виступі й кричала, щоб люди зупинилися, але її не чули.

Женька поліз угору по огорожі, Француз і Леман почали розтягувати людей, які зчепилися між собою, а ми з Мухою пробивалися до краю, куди виходило кам’яне пасмо. Перші неандертальці вже ступили на сходи. Вони йшли пліч-о-пліч, опустивши голови й виконуючи останній наказ. Перед ними відступали жінки, притискаючи до себе дітей. Я побачив старшого з червоним полотнищем. Він стояв вище й показував напрямок, але тієї миті біля його ніг з’явилася стріла, випущена невідомо звідки. Старший похитнувся й зник між двома ділянками дороги. Червоне полотнище впало. Перша група неандертальців продовжувала йти вперед, друга зупинилася, третя рушила в бік фортеці. Без нового сигналу кожна виконувала те, що встигла побачити останнім.