Розділ 39

Межа пройшла крізь нас, хоча тієї миті ми не зробили жодного кроку. Ще секунду тому за спиною темніла ущелина, якою наближалася колона Брана, попереду серед сірих виступів мигтіла спина Керра, а потім усе залишилося на місці й водночас перестало бути таким, як раніше. Ущелина не зникла — варто було повернути голову, і я бачив її, — але тепер вона починалася в трьох різних боках. Люди Керра перебували за пів сотні кроків від нас, зв’язані однією довгою мотузкою, і все ж здавалися далекими, наче фігурки на протилежному березі. Сам Керр ішов вільно. Пластину він притискав до грудей обома руками й через кожні кілька кроків опускав до землі, ніби звірявся не з напрямком, а із самою поверхнею. Під ногами лежав гладкий сірий камінь, теплий і сухий. Над ним не було ані сонця, ані хмар, ані справжнього неба — лише рівне світло, від якого наші тіні розходилися в різні боки. Ми рушили за Керром, але за десяток кроків він опинився праворуч. Повернули праворуч — побачили його попереду й набагато ближче. Француз побіг, ми кинулися слідом, а за хвилину вискочили до власних слідів. Вони обривалися біля наших ніг і продовжувалися за спинами, наче інша четвірка щойно пройшла крізь нас.

— Стояти, — сказав Женька. — Тут бігом нічого не виграєш.

— Дуже підбадьорює, — озвався Муха. — Особливо коли той тип перемагає звичайним кроком.

Француз підібрав круглий камінець і кинув у бік Керра. Камінь пролетів кілька метрів, упав, підскочив і залишився лежати. Водночас три такі самі камінці стукнулися об сіру поверхню ліворуч, позаду й десь високо над нами. Я задер голову, але вгорі нічого не було. Звуки повторилися, уже тихіше, наче каміння продовжувало падати в місцях, до яких нам ніколи не дістатися. Француз вилаявся й хотів підняти найближчий камінець, але той віддалився разом із землею. Керр тим часом присів, поклав пластину на камінь, зачекав і повернув туди, де, на мій погляд, узагалі не було дороги. Мотузка за ним витягнулася. Його люди один за одним перетнули вузьку чорну смугу й зникли, хоча ми бачили поверхню по обидва боки від неї. Останній чоловік затримався, поглянув на нас і ступив слідом за рештою. Чорна смуга залишилася.

Ми вчотирьох підійшли до неї. Вона була не тріщиною й не тінню, а наче краєм чогось плаского, схованого під сірим каменем. Я переступив через неї й опинився поруч із Мухою, хоча перед цим він стояв позаду. Женька перейшов у тому самому місці — й опинився кроків за десять попереду. Француз спробував останнім, але повернувся до нас із протилежного боку. Керр вибрався звідси не тому, що знав дорогу. Його пластина, схоже, щоразу дозволяла обирати один із можливих кроків, але куди приведе наступний, не знав і він сам. Це було видно з того, як часто він зупинявся. Проте Керр хоча б просувався до середини. Ми ж залишалися на місці.

Довкола почали проступати речі, яких секунду тому не було. Із сірої підлоги здіймався ніс дерев’яного корабля, оброслий мушлями, хоча морем ніде не пахло. Трохи далі стояли сходи з білого каменю: сім сходинок вели вгору й закінчувалися в повітрі. За ними погойдувалися верхівки величезних папоротей, потім проявилася частина кімнати із зеленими стінами, перекинутим стільцем і навстіж відчиненими дверима, за якими була та сама кімната. Десь дзвонив дзвін. На мить мені здалося, що між двома сірими пагорбами пройшла людина в довгому вбранні, але постать відразу розпалася на безліч нерухомих силуетів. Кожен дивився в інший бік. Нуль не був порожнім. У нього провалювалося все, для чого у звичайному світі одного разу не знайшлося місця, і тут воно продовжувало існувати, не знаючи, поряд із чим перебуває. Зовсім близько ми побачили чорну мотузку людей Керра. Вона висіла в повітрі, натягнута між двома порожніми точками, й обома кінцями йшла невідомо куди.

— Він утримує їх разом, — сказав Женька. — Поки кожен бачить людину попереду, вони принаймні залишаються однією групою.

Ми взялися за руки. Це нічого не змінило. Тоді Муха наказав усім заплющити очі, полічив до трьох і навмання повів нас уперед. За двадцять кроків я відчув під підошвою траву. Запахло сирою землею, листям і старою цеглою. Я розплющив очі й побачив стіну Ярошинського замку — не весь замок, а невеликий куток подвір’я, зарослий кропивою, і кам’яні сходи, що вели до потерни. На третій сходинці біліла тріщина. У стіну було вмуровано іржаве кільце, біля якого Француз колись ледь не порвав куртку. Усе мало настільки справжній вигляд, що я забув про Нуль і ступив до сходів. Женька смикнув мене назад. За стіною не було подвір’я. З іншого боку вона висіла над бездонним сірим світлом, а сходи мали лише три сходинки.

— Це не дім, — сказав він. — Це те, що пам’ятаємо ми всі.

Муха відпустив мою руку й відійшов до кропиви. Стіна замку відразу зблідла, натомість біля нього виник якийсь дерев’яний паркан. Муха витріщився на нього, а потім швидко повернувся. Паркан зник, стіна знову стала щільною.

— Бабусин двір, — пояснив він. — Ви там ніколи не були.

— Отже, наодинці тут можна побачити будь-що, але пройти цим не вийде, — мовив Француз. — А замок бачимо всі четверо.

Женька присів біля сходинки й провів пальцями по тріщині. Я пам’ятав її такою самою. Француз згадав іржавий цвях під кільцем, і цвях з’явився. Муха показав місце, де колись послизнувся на мокрому мохові, а я побачив на камені подряпину, залишену його підошвою. Що більше деталей збігалося, то далі простягалася стіна. Це були не двері додому й навіть не шматок справжнього замку. Нуль брав єдине місце, у якому сходилися наші спогади, і робив із нього опору. Ми піднялися трьома сходинками, пройшли вздовж стіни й опинилися на довгій кам’яній доріжці, якої в Ярошинському замку ніколи не існувало. По обидва боки від неї плавали уривки втрачених місць: крижаний берег, дах незнайомого будинку, колеса воза, половина лісової галявини, залита жовтим вечірнім світлом. Але доріжка залишалася під ногами, доки ми трималися поруч і бачили ті самі камені.

Далеко попереду знову з’явився Керр. Тепер він був ближче до центру Нуля, над яким здіймалися чотири темні миси. Вони сходилися до круглої западини, але не торкалися один одного, і між їхніми краями не було ані прірви, ані землі — лише дивне тремтіння світла. Керр дістався одного з мисів і почав розв’язувати своїх людей. Він поспішав. Ми теж пришвидшили крок, однак кам’яна доріжка раптом роздвоїлася. Француз бачив, як вона звертає праворуч, Женька — як прямує вперед, Муха показував ліворуч, а переді мною вона уривалася. Потім серед сірого світла виникла маленька кімната.