Розділ 38

Першу чорну смужку Муха залишив біля розвилки. Пряма дорога спускалася до Нульового кола відкритим схилом, бічна звертала в сухе річище й майже відразу ховалася між кам’яними стінами. Тканина з трьома вузлами лежала під білим каменем біля бічного проходу. Перед полоном Муха встиг показати нам обхід, а три вузли призначалися тим трьом, хто залишився позаду.

Основну колону довелося залишити Бранові та Аріадні. Після пожежі люди ледве трималися на ногах, Кадір не міг підняти пошкоджену руку, а частина неандертальців і далі чекала нових наказів біля возів, що догорали. Аріадна заново розподіляла групи й передавала старшим короткі команди. Бран збирав уцілілі вози й готував колону до спуску. Іва віддала мені мотузку, Тесса попередила, що Керрові потрібні не наші тіла, а одночасна присутність у чотирьох точках. Потім ми втрьох увійшли до сухого річища.

За першим поворотом лежав дерев’яний корабель. Його корпус розколовся, щогли впиралися в кам’яні стіни, а ніс був значно вище за корму, наче судно колись занесла сюди хвиля й кинула на схилі. Далі з піску виступали рештки мосту, кам’яні колони, колеса величезного воза й половина залізничного вагона. Усе це потрапило сюди з різних часів, однак тепер лежало в одному висохлому річищі. Нульове коло було вже близько й збирало довкола себе те, що не змогло залишитися на колишніх місцях.

Муха залишав сліди там, де викрадачі не могли їх помітити. Відбитків на піску майже не було: вітер засипав їх за кілька хвилин. Натомість на повалених предметах з’являлися дрібні зміни. Три камені на підвіконні зруйнованого будинку, гілка, затиснута під чорною смужкою, ремінь, зав’язаний із лівого боку колеса. Поодинці вони нічого не означали. Разом указували напрямок.

За кількасот метрів річище наблизилося до прямої дороги. Ми почули голоси й зупинилися під бортом корабля. На схилі чекали люди з чорними смужками. Вони влаштували засідку біля місця, де дорога пролягала між двома прямовисними стінами. Якби ми не звернули, нас зустріли б стрілами згори, а прохід за спиною завалили б камінням.

— Він зрозумів, що ми прочитаємо знаки, — сказав Француз.

— Керр чи Муха? — запитав я.

— Муха.

Женька оглянув схил. Нападники дивилися в бік пожежі й не знали, що ми вже обійшли їх. До них було менш як сто кроків, але нападати не мало сенсу. Нам був потрібен Муха, а не ще один бій. Ми пройшли під днищем корабля, перелізли через зруйнований міст і рушили річищем далі. Невдовзі за спиною загуркотіло каміння. Люди Керра перекрили прямий прохід, досі чекаючи на нас усередині пастки.

Другий знак ми знайшли біля залізничного вагона. Чорну тканину було прив’язано до сходинки, але вузли містилися з внутрішнього боку. Щоб зав’язати їх зі скрученими за спиною руками, Мусі довелося йти майже впритул до вагона й затуляти власним тілом свої рухи. Один вузол був затягнутий, два залишалися вільними. Женька провів пальцем по тканині й поглянув угору. Над річищем тягнулася вузька кам’яна полиця. Слід вів туди.

Підйом виявився крутим. Ми чіплялися за коріння та виступи, одного разу Француз зірвався й протягнув нас кілька метрів униз. Нагорі був рівний майданчик, звідки відкривався краєвид на край Нульового кола. Керр перебував майже під нами.

Западина починалася відразу за останнім кам’яним пасмом. Чотири довгі миси виступали над її внутрішнім схилом, простягаючись до центру. На південному стояв Муха. Руки йому зв’язали за спиною, другою мотузкою обв’язали навколо пояса й прикріпили до кам’яного стовпа. Поруч були чоловік у сірому плащі та четверо охоронців. Керр розкладав частини пластини на пласкому камені.

Сухе річище обігнуло пряму дорогу й вивело нас у тил.

Ми не поспішали спускатися. Між кам’яною полицею та південним мисом залишався відкритий схил. Якщо кинемося втрьох, Керр устигне або відвести Муху, або зіштовхнути його в западину. Потрібно було дочекатися, доки охорона розділиться. Женька вказав Французові на протилежний бік, мені — на нижній виступ. Ми розійшлися без слів. Так само розходилися біля Ярошинського замку, коли один відвертав увагу супротивника, а решта заходили з боків.

Поки ми займали позиції, знизу долинала розмова. Керр закінчив збирати пластину й підійшов до Мухи. Він не погрожував і не намагався залякати. Говорив спокійно, як раніше біля карти.

— Ти повернувся по останню групу, хоча знав, що не встигнеш піти.

— Я взагалі багато чого роблю необдумано, — відповів Муха. — Взяти хоча б знайомство з вами.

— Решта прийдуть по тебе. Усі троє.

— Звісно. Ми ж своїх не кидаємо. Тобі ця думка чомусь постійно дається важко.

— Саме тому я обрав тебе. Якщо добровільно станеш на південну точку, вони зупиняться на інших. Не доведеться примушувати кожного.

— А потім твій якір знову почне стирати дітей.

— У фортеці забракло часу.

— Тобі завжди бракує часу. Тому ти викрадаєш людей, підпалюєш степ і називаєш це розрахунком.

Керр присів перед ним.

— Якщо Нульове коло завершить узгодження самостійно, може зникнути весь цей світ. Не кілька дітей на певний час. Усі, хто народився поза початковою історією.

— Ми знайшли місто.

Керр завмер.

— Яке місто?

— Те, що пережило зникнення всіх чотирьох доріг. Там народилося вже кілька поколінь. Ніхто їх не втримує, жодних веж немає, а вони існують.

— Локальна стійкість нічого не доводить. Коли процес дістанеться до них, місто може зникнути.

— Тоді запитай у його мешканців, чи хочуть вони, щоб ти їх рятував.

— Поки ми запитуватимемо, вибору не залишиться.

— Вибір залишається завжди. Просто тобі потрібен лише той, який зробив ти.

Керр підвівся. Його терпіння вичерпувалося.

— Станеш на точку сам чи мені наказати прив’язати тебе?

— А зараз я, по-твоєму, просто невдало вдягнувся?

Француз почав першим. Він вибрався на вершину розбитої колони, підняв камінь і кинув у пластину. Камінь не долетів, але охоронці озирнулися. Двоє побігли до схилу. Француз зіскочив з іншого боку й повів їх за собою.