Розділ 36

Три дороги увійшли до міста на різній висоті. Моя затоплена вулиця пролягла під першою аркою водогону й уперлася в нижню площу. Північний шлях ліг просто на верхній ярус, перетворивши канали на крижані жолоби. Західні мости врізалися в дахи й зависли між кам’яними вежами. Женька перебував майже над моєю головою, Француз — далеко праворуч, але прозорі провалля між нами зникали.

Щойно останні люди зійшли з доріг, три чужі світи почали відступати. Чорна вода стекла в міські канали. Сніг розтанув на білих плитах водогону. Металеві мости зблідли, і Бран поспіхом стягував із них вози, доки ті не зникли остаточно. Під нашими ногами залишався звичайний камінь.

Я піднявся сходами на сусідню площу.

Женька вже спускався з водогону. Француз перебрався з даху приставною драбиною. Ми зустрілися біля сухого фонтана. Після доріг, що розходилися, було незвично просто бачити їх поруч — не крізь воду, лід чи порожнечу.

— Муха? — запитав Женька.

Я похитав головою.

Водяні колеса міста зупинилися. З-під площі долинули чотири глухі удари.

Пауза.

Ще чотири.

— Це він, — сказав Француз.

Ми разом чотири рази вдарили по кам’яній чаші фонтана.

Відповідь надійшла знизу. Цього разу слабша.

Мешканці оточували нас, але близько не підходили. Більшість із них ніколи не бачила людей, які з’являються разом із трьома несумісними дорогами. Вартові перекрили проходи до центрального водогону, ремісники піднімалися на дахи, жінки відводили дітей. Дзвони передавали тривогу від площі до площі.

До нас підійшла літня жінка з мідною пластиною на грудях. За нею йшли люди з довгими гаками та дерев’яними молотками.

— Хто вдарив знизу? — запитала вона.

— Наш друг, — відповів я. — Там ціла дорога.

— Під містом немає дороги.

Знизу знову долинули чотири удари.

Жінка поглянула на плити площі.

— Де нижні водозбірники? — запитала Тесса, спускаючись сходами слідом за Женькою.

— Під головним водогоном.

— Показуйте.

— Спочатку поясніть, звідки ви прийшли.

Женька вказав на сніг, що зникав. Від північної дороги вже нічого не залишилося.

— Звідти. І ще з двох боків. Четверту дорогу придавило вашим водогоном.

Жінка перевела погляд на мешканців фортеці, людей Зводу й вози Брана. Серед них були ті, хто народився тут, але більше ніхто не ставав прозорим. Діти бігали площею, залишаючи мокрі сліди.

— Звідки прийшло ваше місто? — запитала Тесса.

— Нізвідки.

— Так не буває.

— Тут буває.

Жінка провела нас під водогін. У підмурівок першої арки було вмуровано чотири кам’яні плити. На кожній зображувалося окреме поселення: гірське селище, порт, лісова фортеця й місто біля широкої річки.

— Наші предки прийшли чотирма дорогами, — сказала вона. — Потім дороги закрилися. Гір не стало через сім років. Море зникло через дванадцять. Останньою пішла річкова земля. Це сталося ще за життя моєї матері.

— А місто залишилося, — сказала Тесса.

— Як бачиш.

— Тут уже ніхто не пам’ятає рідних місць?

— Старі пам’ятають перекази. Діти народилися тут. Їхні діти також.

Тесса торкнулася однієї з плит.

— Керр помиляється.

— У чому?

— Світ може існувати далі без первісного зв’язку. Йому не обов’язково бути прив’язаним до старої історії.

Женька поглянув на площу.

— Спочатку витягнемо Муху. Потім розповімо про це Керрові.

Хранителька водогону привела нас до центральної вежі. Усередині була величезна криниця, оточена трьома дерев’яними колесами. Перше керувало верхніми каналами, друге спрямовувало воду до млинів, третє відкривало нижні водозбірники. Останнє не рухалося. На його ободі висіли кам’яні вантажі, а центральну вісь утримували три засуви на різних рівнях міста.

— Після появи ваших доріг вода пішла вниз, — сказала жінка. — Нижні канали переповнені. Якщо відкрити їх одразу, потік розмиє основу водогону.

— Якщо не відкрити, людей розчавить, — сказав Француз.

— Скільки їх?

— Майже тисяча, — відповів я.

Жінка зблідла.

Ми знову вдарили по стіні криниці. Відповідь надійшла не знизу, а збоку. Четверту дорогу не просто затисло під містом. Її втиснуло всередину основи водогону, між нижніми арками та водозбірниками.

— Потрібно зняти тиск із трьох боків, — сказала хранителька. — Одночасно відкрити верхній водоскид, млиновий канал і зовнішній стік. Тоді нижнє колесо повернеться.

— Розділяємося, — сказав Женька.

Ніхто не заперечував.

Він разом із Тессою піднявся на верхній ярус. Француз, Ратен і люди Брана вирушили до млинового каналу. Ми з Івою спустилися до зовнішнього стоку. Хранителька залишилася біля центрального колеса й мала подати сигнал дзвоном.

Зовнішній стік розташовувався за міською стіною. За нею лежала суха долина, якою колись текла річка. Кам’яну браму не відчиняли багато років. Дерев’яний підіймальний механізм згнив, ланцюги вкрилися іржею.

— Ось тобі місто, яке існує саме по собі, — сказала Іва. — А все одно щось зламане.

— Інакше було б нецікаво.

— Тобі ще мало пригод?

— Уже вистачає.

Ми закріпили на брамі нову мотузку. Люди, які прийшли нашою дорогою, взялися за неї. Я спустився в сухе річище й вибив каміння, яким підперли стулку. Між плитами відразу з’явилася вода.

На центральній вежі вдарив дзвін.

Один раз.

На верхньому ярусі Женька звільнив перший засув. Водогоном пройшло тремтіння.

Другий удар.

Десь за будинками загуркотіло млинове колесо. Француз і люди Брана відкрили другий канал.

Третій.

— Тягніть! — крикнув я.

Люди налягли на мотузку. Брама не рухалася. Вода била крізь щілини дедалі сильніше.

Іва стрибнула в канал і підсунула дерев’яний гак під край стулки.

— Ще раз!

Ми потягнули разом.

Кріплення луснули. Брама впала назовні, й на нас обрушився потік. Мене збило з ніг, протягло сухим річищем і кілька разів перевернуло. Я вхопився за корінь, що стирчав із землі. Іву пронесло повз, вона спіймала мотузку й зупинилася.