Розділ 33

Море впало за кілька секунд.

Чорна вода обрушилася на східну частину фортеці, але не розтеклася всією улоговиною. Вона наче натрапила на невидимі стіни, що обмежували мій сектор. Водяний стовп накрив будинки, вулиці й частину центральної площі. Вежа здригнулася. У відкрите вікно вдарив крижаний струмінь, збив мене з ніг і протягнув кам’яною підлогою.

Я втримався всередині білої точки лише тому, що вчепився в ланцюг. Варто було нозі зісковзнути за світлий край, як східна тераса смикнулася. Стінами побігла тріщина, кілька будинків поповзли до прірви. Я повернувся на місце, і рух припинився.

Вода вже сягала колін.

— Керре! — крикнув я.

Голос долинув із труби біля стіни:

— Не сходь із точки. Корпус утримає вежу.

— Тут вода!

— Це перехідна фаза.

— Люди тонуть!

Відповіді не було.

Я підтягнувся до вікна. Східний сектор зник під чорним морем. Над дахами ще стирчали труби й верхівки дерев, по них видиралися жителі. Хтось намагався перебратися до вежі натягнутими мотузками. Хтось виламував дошки з дахів і зв’язував плоти. Вода продовжувала прибувати, хоча море над фортецею вже зникло.

Під поверхнею проступало інше місто.

Спочатку я побачив купол, укритий зеленим нальотом. Потім із глибини піднялися високі кам’яні стіни, сходи й колони. Вони не спливали, а ставали видимими просто всередині затопленого сектора. Вулиці фортеці проходили крізь вулиці мертвого міста. Будинки опинялися затиснутими між стародавніми спорудами, дерева росли з вікон, мости перетинали дахи.

Вода належала тому місту.

Вона принесла його разом із собою.

На північному боці улоговини заклубочилася снігова курява. Біле небо опустилося на вежу Женьки, приховало верхні поверхи, а потім перетворилося на стіну хуртовини. Лід укрив мости й поповз площею. Західну вежу оточила багряна заграва. За нею проступили величезні руїни з темного металу та скла. Вони давно були мертві, але всередині ще палали пожежі. Південний сектор зник серед дерев. Їхні стовбури були вищими за вежі, коріння роздирало кам’яні вулиці, гілки затуляли половину неба.

Чотири світи входили до фортеці одночасно.

У трубі знову озвався голос Керра:

— Узгодження почалося. Не рухайтеся.

— Відчини двері!

— Якщо хоча б один із вас зараз вийде, його сектор відірветься.

Я смикнув решітку. Вона була замкнена ззовні. За нею починалися сходи, але нижні сходинки вже зникли під водою.

— Скільки чекати?

— Поки не зімкнуться чотири межі.

— Що станеться з народженими тут?

Керр відповів не відразу:

— Фортеця має включити їх у новий зв’язок.

— Має?

— Іншого способу дізнатися немає.

Я вдарив кулаком по трубі.

Східна тераса знову здригнулася. Біла точка вимагала, щоб я стояв у центрі. Навіть нахилитися до вікна можна було лише однією ногою, не відриваючи другої від каменю. Керр улаштував усе так, що ми водночас утримували людей і залишалися його полоненими.

Вода сягнула пояса.

Біля сріблястого корпусу проходив вертикальний ланцюг. Він не був частиною дверного запору й не втримував терасу. Ланки повільно рухалися вгору, повертаючи маленьке колесо під стелею. Звідти ланцюг ішов у кам’яну стіну.

Я потягнув його.

Десь унизу відчинилася заслінка. Вода біля сходів закрутилася й почала спадати, але за кілька секунд ланцюг повернувся в попереднє положення. Щоб тримати стік відкритим, його треба було тягнути постійно.

Із білої точки я ледве діставав до ланцюга.

Я обв’язав навколо нього вільний кінець мотузки, залишеної біля механізму, а потім пропустив її за сріблястим корпусом. Його гладкий вигин можна було використати як великий блок. Другий кінець я обмотав навколо пояса й повернувся до центру. Тепер ланцюг залишався натягнутим під моєю вагою.

Стік знову відкрився.

Рівень води перестав підійматися.

Цього було замало. Затоплений сектор лежав значно нижче за заслінку. Жителі залишалися на дахах, а до них наближалася нова хвиля. Вона йшла вулицею мертвого міста, проходила крізь колони й несла уламки стародавніх стін.

На площі з’явилася Аріадна. Вода сягала їй грудей. Двоє старших тримали над нею червоне полотнище. Вона передавала команди групам, що перебували у східному секторі. Неандертальці підіймали дітей на щити, зв’язували вози, утримували настили між дахами. Самі вони не обирали нових місць. Щоразу, коли вода зміщувала перехід або руйнувала опору, старші чекали наступного сигналу.

Аріадна не бачила хвилі за мертвими колонами.

— Тессо! — закричав я.

Вона перебувала на даху центральної будівлі. Почула не відразу. Я показував на стародавню вулицю, доки вона не повернулася. Хвиля вже підіймалася вище за колони.

Тесса побачила.

Вона дісталася краю даху й крикнула Аріадні. Та підняла чорне полотнище, а потім двічі провела червоним над головою. Старші повторили сигнал. Неандертальці опустили щити, підхопили людей і почали рухатися до вежі. Одна група продовжувала зміцнювати настил: її старший не бачив прапора за обваленою стіною. Аріадна передала наказ сусідньому, і той пробрався до відрізаних.

Хвиля вдарила.

Стародавні колони розкололися. Потік поніс каміння, колоди й залишки дахів. Неандертальці встигли підняти щити. Перші уламки розбилися об них. Потім вода накрила всю групу.

Кілька митей я нікого не бачив.

Тоді над поверхнею з’явився настил. Неандертальці тримали його знизу, а зверху сиділи діти й поранені. Старший ішов попереду, продовжуючи показувати отриману команду: до вежі. Група рухалася крок за кроком, доки вода не стала мілкішою.

Мій стік приймав частину потоку, але вода спадала надто повільно. Під підлогою гудів широкий канал. Якщо відкрити заслінку повністю, затоплення відступить. Але зробити це з камери ланцюг не дозволяв.

Я оглянув колесо. На його ободі були чотири глибокі виїмки. Крізь кожну проходив дерев’яний упор, не даючи механізму повернутися далі. Один упор відповідав моїй вежі, решта були з’єднані зі спільними ланцюгами фортеці.