Розділ 30

Нас провели містом зв’язаними. Люди виходили з будинків, зупинялися біля майстерень і дивилися, як між чотирма вежами ведуть полонених. Я очікував побачити чорні смужки на кожній руці, але більшість жителів їх не носила. На вулицях були ремісники, торговці, старі, жінки з кошиками, хлопці нашого віку й зовсім малі діти. Хтось зустрічав викрадачів схвальними вигуками, однак багато хто мовчав. Матері притискали дітей до себе, коли повз них проходили неандертальці. Ті рухалися вісьмома щільними групами, оточуючи захоплені родини й поранених, бо продовжували виконувати останній переданий мною наказ.

Місто займало всю улоговину. Будинки здіймалися кам’яними терасами, між ними тяглися водогони, оберталися млинові колеса, диміли печі. Тут вирощували овочі, тримали тварин, плавили метал і випалювали цеглу. Фортеця була не тимчасовим табором викрадачів, а великим поселенням, що існувало багато років. Деякі будівлі вже встигли постаріти, інші ще зводили. Я побачив школу на подвір’ї старого сховища: учні сиділи на лавах, а жінка малювала вуглиною на побіленій стіні карту чотирьох веж.

Самі вежі стояли обабіч величезної центральної площі. Знизу вони здавалися однаковими, але на різній висоті з кам’яної кладки виступали гладкі сріблясті поверхні. Одна утворювала цілий бік східної вежі, друга вигиналася над дахами, третя перетинала західну вежу майже прямовисно. Метал віддзеркалював місто, мости й людей, перетворюючи їх на витягнуті рухливі плями. На ньому не було ні заклепок, ні з’єднань. Сріблясті корпуси просто вмурували в камінь.

— Хронокари, — тихо сказав Женька.

Керр ішов останнім у нашій зв’язці. Розбита губа набрякла, на підборідді засохла кров.

— Те, що від них залишилося.

— Звідки їх тут стільки?

— Зниклі експедиції. Приватні машини, дослідницькі, військові. Фортецю побудували там, куди їх викинуло.

Він говорив упевнено, хоча зблизька ми машин іще не бачили. Женька озирнувся, але Керр уже дивився в інший бік.

На центральній площі викрадачі почали розділяти полонених. Родини під білим прапором спрямували до довгих кам’яних складів. Поранених повели на окреме подвір’я. Вісім груп Аріадни зупинили перед північною вежею. Чоловік у сірому плащі підняв червоне полотнище й показав знайомий сигнал: зупинитися, скласти вантаж, чекати.

Старші повторили команду. Неандертальці опустили поклажу й сіли просто на каміння. Після цього до кожного старшого підійшли озброєні люди.

Я зрозумів, що вони збираються зробити.

— Не віддавайте старших! — крикнув я.

Найближчий повернув голову. Він упізнавав мене: на перевалі я повторював сигнали Аріадни. Але в моєму голосі не було наказу, зрозумілого для нього. Двоє викрадачів схопили старшого за руки й повели геть. Решта неандертальців продовжували сидіти. Вони бачили, що забирають того, чиї команди звикли виконувати, однак останньою отриманою вказівкою було чекати.

Старших забрали в усіх восьми груп. Їх розвели різними проходами, щоб вони не могли бачити одне одного. Тепер викрадачам не треба було постійно керувати майже двома сотнями неандертальців. Досить не давати їм нової команди.

Муха смикнув зв’язаними руками.

— Якщо вони так просидять до штурму…

— То й залишаться сидіти, — закінчив Женька. — Навіть якщо навколо все завалиться.

Нас повели до східної вежі. Згорток із пластиною ніс окремий вартовий. Біля сходів його зупинив чоловік у довгому сірому вбранні без чорної смужки. Вони коротко переговорили, після чого згорток понесли мостом до центральної будівлі, що стояла між чотирма вежами.

Женька простежив за ним до самих дверей.

— Карта там.

— У картографічній залі, — сказав Керр.

— Звідки знаєш?

— Де ще зберігати карту у фортеці, збудованій картографами?

Відповідь звучала розумно. І все ж Керр промовив її раніше, ніж побачив, куди саме понесли згорток.

Нас підняли на кілька поверхів. Усередині вежі не було нічого схожого на майбутнє, з якого прийшли оператори. Вузькі кам’яні сходи, дерев’яні перекриття, смолоскипи в залізних тримачах. Усі двері замикалися на засуви. Десь під підлогою рухалися важкі ланцюги, і час від часу вся вежа здригалася від падіння противаги.

Біля другого повороту Керр уповільнив крок.

— Зовнішні сходи коротші.

Один із вартових ударив його в спину.

— Тебе не запитували.

Керр спіткнувся, але втримався на ногах. Я знову подивився на нього. Зовнішніх сходів звідси не було видно.

Нас замкнули в приміщенні під самим мостом. Колись там зберігали зерно: вздовж стін стояли порожні засіки, у підлозі залишився круглий отвір із дерев’яною кришкою. Єдине вікно виходило на центральну площу, але було таким вузьким, що крізь нього не проліз би навіть Муха. Двері зачинили ззовні, потім у щілину між стулкою та стіною опустився залізний засув.

Вартові пішли не відразу. Кілька хвилин вони стояли біля дверей і перемовлялися. Один стверджував, що Бран уже знайшов дорогу до улоговини. Другий відповідав, що верхні проходи закриті й до вечора ніхто не дістанеться сюди. Потім кроки стихли.

Муха дістав із рукава металевий штир.

— Тепер можна зізнатися, що я приніс його не заради краси.

Штир був коротший за долоню й трохи загинався на кінці. Муха просунув його між мотузкою та зап’ястками, повернув і почав розгойдувати. Волокна натягнулися, але не порвалися.

— Дай мені, — сказав Француз.

— Щоб ти зламав?

— Щоб ми звільнилися до старості.

— Ти кидаєш ніж так, що в нього вістря відламується.

— Зате влучаю.

— У землю.

Женька змусив обох замовкнути. Ми сіли спинами один до одного, затуляючи Муху від вікна. Він працював повільно. Метал терся об мотузку, пальці побіліли, по шкірі потекла кров. За кілька хвилин луснула перша нитка, потім друга. Муха просунув штир глибше й різко смикнув.

Мотузка розійшлася.

Ми звільнили руки, але не скинули петлі повністю. Якщо вартовий зазирне у вікно або відчинить двері, зв’язані на вигляд зап’ястки дадуть нам кілька зайвих секунд. Керра розв’язали останнім. Він розтер руки й відразу підійшов до вікна.