Розділ 29

Чорна смужка тканини промайнула біля колеса третього воза й відразу зникла під ободом. Я помітив її випадково, коли пропускав уперед віз із пораненими. Тканину прив’язали до осі коротким вузлом, а вільний кінець майже торкався землі. Колесо повернулося, смужка знову з’явилася й сховалася.

Я зупинив віз.

— Що сталося? — запитав візник.

Замість відповіді я просунув руку між спицями й зірвав тканину. Вона була свіжа, без пилу та потертостей. На одному кінці виднівся рівний надріз, ніби довге полотнище заздалегідь поділили на однакові шматки.

Женька взяв смужку, розтягнув між пальцями й подивився вздовж колони.

— На залізниці вони так само позначали своїх.

— Може, залишилася відтоді? — припустив Муха.

— На возі, який зібрали вчора?

Француз уже перевіряв наступний віз. Під днищем нічого не було, зате на задній осі п’ятого воза виявилася така сама мітка. Ще одна висіла на ремені сідельної сумки. Усі три були з лівого боку й зав’язані однаково.

Ми пішли назад. За кілька хвилин знайшли четверту смужку, потім п’яту. Ними позначали не всі вози, а лише деякі: з пораненими, запасами води, дітьми й людьми під білим прапором. На одному мітка висіла поряд із червоним полотнищем старшого з групи Аріадни.

— Річ не лише в дорозі, — сказав я. — Вони обирають, кого відокремити.

Тесса вислухала нас біля першого воза Брана. Вона не стала оголошувати тривогу, щоб не здіймати паніки, але послала Ратена до Аріадни, а Іву — до Елгара Ро. Бран наказав своїм людям оглядати осі й не випускати з колони нікого, хто спробує зняти мітки раніше за них. За десять хвилин знайшли ще понад два десятки смужок.

Ні в кого чорної тканини при собі не виявили.

Колона продовжила рух, але попереднього порядку вже не було. Позначені вози переставляли ближче до середини, родини переходили з одного боку дороги на інший, старші Аріадни мінялися місцями. Люди запитували, що відбувається. Їм відповідали, що попереду небезпечна ділянка й треба ущільнити стрій. Це пояснення заспокоювало не всіх, але зупинити кілька тисяч людей на відкритому гребені було гірше.

Керр ішов поряд із нами й дивився на згорток біля пояса Женьки.

— Карта могла б показати, де дорога звужується.

— Покаже, — відповів Женька.

— Для цього її треба розкласти.

— Розкладемо, коли оберемо місце.

Керрові відповідь не сподобалася, але сперечатися він не став. Після досліду біля Озерного Схилу ніхто не збирався віддавати йому пластину. Учора він здавався людиною, яка знає більше за інших. Тепер я бачив інше: Керр розумів будову карт, пам’ятав розташування зниклих доріг і швидше за всіх помічав зміни, але кожну знайдену відповідь відразу перетворював на можливість наступного досліду. Про ціну думав пізніше.

Гребінь попереду перетинали вертикальні кам’яні плити. Вони стояли двома рядами, високі й вузькі, наче спини велетенських звірів, які пішли під землю. Між ними дорога розділялася. Верхня гілка проходила по самому краю й залишалася відкритою. Нижня спускалася під навислі скелі, де було менше вітру й не доводилося затягувати вози на крутий підйом.

— Мітки лише зліва, — сказав Муха. — Отже, поведуть униз.

— Або хочуть, щоб ми так вирішили, — заперечив Француз.

Ми піднялися на найближчу плиту. Звідти було видно майже всю колону. Чотири пошарпані прапори рухалися серед людей, але відстань між ними збільшувалася. Передні вози Брана вже входили між скелями. Біле полотнище залишалося посередині. Червоні групи розтягнулися на кількасот метрів. Рада йшла останньою.

Спочатку все здавалося правильним.

Потім біля нижньої дороги піднявся червоний прапор.

Аріадна була значно вище, поряд із центральними групами. Її справжнє полотнище я бачив над натовпом. Біля повороту стояв хтось інший і повторював сигнал. Один помах праворуч, два вниз, коротка зупинка. Старші найближчих груп відповіли й повели неандертальців на нижню дорогу.

— Аріадна не давала цієї команди, — сказав Женька.

Біля білого прапора з’явився чоловік у плащі Ради. Він показував туди ж, униз. Люди почали розвертати вози. Майже одночасно від колони відокремилися ще кілька людей, підхопили дітей і допомогли пораненим спуститися під скелі. Вони діяли впевнено, наче виконували заздалегідь розподілені обов’язки.

Я побачив чорну смужку на руці одного з них.

— Почалося.

Ми побігли вниз плитою.

Аріадна вже зрозуміла, що відбувається. Над колоною піднялося біле полотнище — загальний наказ зупинитися. Старші, які її бачили, повторили сигнал. Кілька груп завмерли. Але нижню дорогу затуляли кам’яні виступи. Неандертальці, які вже спустилися туди, продовжували виконувати попередню команду.

З боку верхньої дороги долинув тріск.

Люди в одязі колійників перерубали утримувальні канати. Між плитами зрушили величезні кам’яні противаги. Одна зірвалася з висоти й ударила в дорогу перед колоною Брана, друга обрушилася позаду білого прапора. Кам’яні спини нахилилися, перекриваючи проходи. Відразу в кількох місцях спалахнули вози. Запасів у них не було — лише суха солома й глиняні посудини з густою смолою.

Чорні смужки з’явилися всюди.

Їх витягали з рукавів, з-під комірів, зі складок одягу. Люди, які ще хвилину тому йшли серед родин Зводу, нападали на варту, перерізали упряж, зіштовхували вози схилом. Деякі не мали зброї й просто здіймали галас, спрямовуючи натовп униз. Інші заздалегідь сховали короткі кийки та ножі.

— Не розходьтеся! — крикнув Женька.

Нижньою дорогою покотився віз. У ньому сиділи діти, а попереду, за поворотом, уже здіймалася кам’яна стіна. Візник випав, тварини тягли розірвану упряж по землі. Муха першим стрибнув із краю. Схил виявився надто крутим, він не втримався на ногах і поїхав униз, хапаючись руками за кущі.

Француз стрибнув слідом.

Ми з Женькою перезирнулися. Верхня дорога залишалася відкритою. Тесса, Іва й люди Брана були там. Якщо спустимося, можемо опинитися відрізаними разом із тими, кого забирали. Якщо залишимося, віз розіб’ється за кілька секунд.