Розділ 28

До чорного виступу ми повернулися вранці, коли колона вже згортала табір. Чотири білі камені лежали там, де їх залишив Керр, але за ніч навколо них натягнули мотузяну огорожу й поставили варту. Бран відвів вози майже на пів кілометра. Аріадна перемістила своїх людей іще далі й наказала сорока групам залишатися на місцях, доки не з’явиться червоний сигнал. Під білим прапором дітей зібрали посеред табору. Ніхто не наближався до виступу, хоча з усіх боків за нами спостерігали тисячі людей.

Ми не відразу ступили на камінь. Женька обійшов майданчик по краю, Француз перевірив мотузки, якими нас збиралися страхувати, а Муха посунув ногою один із білих уламків і подивився на Керра.

— Чому точки обрав ти?

— Тому що в мене є схема.

— В Аріадни теж була схема.

— І вона дозволяла утримувати закритий проміжок майже тридцять років.

— А потім ледь не розчавила нас палацом, — нагадав Француз.

Керр промовчав. Його розколота пластина лежала в центрі майданчика, і чотири промені розходилися від неї точно до білих каменів. Тесса стояла поряд, але на виступ не заходила. Після вчорашнього падіння перевернутої землі вона кульгала, хоча запевняла, що лише забила ногу. Іва тримала чотири вільні кінці страхувальних мотузок. Кадір і Ратен закріпили їх за валунами, досить важкими, щоб витримати ривок.

— Ми самі вирішимо, коли припинити, — сказав Женька.

— Звісно.

— І виходитимемо так, як вирішимо ми.

— Якщо майданчик почне змінюватися, неправильний рух може погіршити становище.

— Тоді пояснюватимеш, що бачиш. Але не командуватимеш.

Керр уважніше подивився на нього. Мені здалося, він збирався заперечити, але натомість кивнув.

— Гаразд.

Порядок ми обрали заздалегідь. Женька входив першим, я другим, Француз третім, Муха останнім. Між нами мало минати по десять ударів серця. Якщо нічого не станеться, стоїмо хвилину й виходимо у зворотній послідовності. Це правило придумав не Керр. Женька наполіг, що будь-який шлях треба закривати з того кінця, з якого його відкрили. Еліас колись учив операторів повторювати власну послідовність дій у зворотному порядку, якщо машина переставала показувати маршрут. Женька не знав, чи допоможе це тут, але іншого порядку ми не мали.

Він прив’язав мотузку до пояса, перевірив вузол і ступив до першого каменя.

Нічого не сталося.

Женька став усередині позначеного місця, подивився на нас і підняв руку. Ми відрахували десять ударів. Я ввійшов другим. Чорний камінь під ногами був теплим, хоча сонце ще не встигло його нагріти. Вітер і далі ворушив одяг, люди довкола рухалися, десь іржала тварина. Я дійшов до своєї точки й повернувся до центру.

Француз ступив на виступ.

Після його третього кроку далеке гірське пасмо здригнулося. Воно не посунулося й не наблизилося — просто на мить стало чіткішим, ніби досі ми дивилися на нього крізь каламутне скло. Потім проступили окремі скелі, сніг на вершинах і темна смуга лісу внизу. Вітер ослаб.

— Уже досить, — сказала Тесса.

— Четверта точка ще порожня, — відповів Керр.

— Я бачу.

Муха стояв біля краю й дивився на нас. Зазвичай він першим ліз туди, де могло щось вибухнути, обвалитися або перенести нас невідомо куди. Тепер не квапився.

— Якщо що, — сказав він, — це була ідея дорослих.

— Іди вже, — буркнув Француз.

— Людина намагається залишити історичне свідчення, а її перебивають.

Він ступив на камінь.

На четвертому ударі серця зник вітер. Не стих — зник одразу, разом із шелестом прапорів, скрипінням возів і голосами з табору. Я бачив, як люди розтуляють роти, як Бран віддає наказ, як жінка під білим полотнищем кличе доньок, але нічого не чув. Звук залишився тільки всередині кола: моє дихання, стукіт крові у вухах, кроки Мухи.

На сьомому ударі білі камені пішли в землю.

Муха зупинився.

— Далі? — запитав він.

Керр щось кричав з-за огорожі, але його голос не проникав усередину. Женька показав рукою: продовжуй.

Муха зробив решту кроків і став на свою точку.

Світ зімкнувся довкола нас.

Спочатку повернувся звук. Він обрушився весь одразу, гучніший за попередній: крики, тріск дерева, гуркіт води й далекий передзвін. Потім зникли гори. Замість них за майданчиком піднявся зелений схил, укритий низькими будинками. Між дахами пролягала вулиця, біля кам’яного колодязя стояв запряжений віз, на вітрі оберталося велике дерев’яне колесо. Я бачив людей. Одні несли кошики, інші вели тварин, хтось лагодив дах. Вони були зовсім близько. Найближчий будинок стояв за кілька десятків кроків від нас, хоча хвилину тому там простягалася гола рівнина.

Люди в селищі теж нас побачили.

Жінка біля колодязя випустила відро. Чоловік на даху повільно підвівся й утупився в чотири білі точки. Вулицею побігли діти. Вони показували на табір, який проступав за нами, й кликали дорослих. Кілька митей обидва світи існували поряд, розділені лише невидимою межею. Потім зелений схил почав рухатися.

Він не наближався. Його витягувало з іншого місця разом із будинками, землею та людьми. Кам’яний майданчик розширився, захоплюючи вулицю. Колодязь опинився всередині кола. Один із будинків пройшов крізь край виступу: стіна проступила над чорним каменем, стала щільнішою, ударила в мотузяну огорожу й порвала її. Кадір ледве встиг відскочити.

З табору долинув крик.

Жінка з перев’язаною рукою бігла до нас. Дві доньки намагалися не відставати від неї. Вона показувала на селище й повторювала одне слово, але я не міг розібрати його серед галасу. Варта перехопила її біля огорожі.

— Я знаю це місце! — нарешті почув я. — Озерний Схил! Він зник вісім років тому!

Люди в селищі металися вулицею. Для них відбувалося те саме: серед будинків поставали чужа кам’яна рівнина, тисячі незнайомців і чотири дороги. Вони хапали дітей, виганяли тварин із загонів, намагалися відступити до зеленого схилу, але той уже розривався. Землею пройшла тріщина. Дерев’яне колесо зупинилося, нахилилося й упало на дах.