Розділ 27

Ранок почався з руху возів. Люди вставали після короткого важкого сну, згортали ковдри, гасили багаття й мовчки розтирали занімілі руки. За ніч плато не змінилося, але чотири дороги вже знайшли своїх майбутніх мандрівників. Ліва спускалася між лісистими пагорбами, права вела до далеких споруд без стін, третя підіймалася до білих гір, а четверта прямувала до Нульового кола й за кілька кілометрів зникала в чорній низині.

Люди розійшлися до чотирьох країв плато ще вночі. Під прапором Ради зібралися вцілілі зі Зводу, оператори, колійники Рома й ті, хто звик підкорятися Елгару Ро. Бран поставив свої вози біля лісової дороги й наказав зв’язати їх ланцюгами, наче готувався не вирушати в дорогу, а знову приймати бій. Під білим полотнищем стояли народжені тут, родини колишніх прибічників перевороту й ті, хто не вірив ані Раді, ані операторам. Червоні полотнища Аріадни розділяли її людей на сорок груп. Старші стежили за сигналами, повторювали короткі команди й утримували решту на місцях. Неандертальці сиділи біля складеної поклажі, грілися коло вогню й чекали. Ніхто з них не запитував, куди веде обрана дорога. Більшість піде туди, куди їм укажуть, і йтиме далі, доки не отримає іншого наказу.

Ми вчотирьох залишилися біля каменя, від якого розходилися всі дороги. Тесса, Іва й Кадір були поряд, Ратен ходив від однієї колони до іншої й щоразу повертався похмурішим. Севін Керр сидів навпочіпки перед своєю розколотою пластиною й порівнював видряпані на ній напрямки зі справжнім плато. Лінії не збігалися. Він повертав пластину, відходив на кілька кроків, знову клав її на землю, але чотири короткі промені щоразу вказували між дорогами.

— Можна подумати, ця штука навмисне знущається, — сказав Муха.

— Вона була частиною карти, — відповів Керр. — А ми не знаємо, якої саме.

— Зате знаємо, куди йти, — Француз показав на чорну низину. — Он воно, ваше Нульове коло.

— Ми бачимо напрямок, — виправила Тесса. — Це не означає, що туди веде дорога.

На сході посвітлішало. Елгар Ро піднявся на камінь, щоб його почули хоча б у ближніх рядах, і сказав, що колона має залишитися єдиною. Він не вимагав підкорятися Раді, не обіцяв безпеки й не намагався налякати тих, хто хотів піти. Просто нагадав, як зник Звід, як за одну ніч море забрало дорогу, місто й усе плато, на якому вони жили. У цьому світі відстань уже нічого не гарантувала. Розійшовшись, чотири колони могли за годину опинитися не в чотирьох різних місцях, а в чотирьох несумісних часах.

— І хто поведе спільну колону? — запитав Бран.

— Не я, якщо тебе непокоїть саме це.

— Мене непокоїть усе, що починається зі слів «довіртеся Раді».

Кілька людей засміялися, але сміх швидко стих. Бран навіть не всміхнувся. За його спиною стояли три тисячі людей, які пережили покинуте місто, напад на залізниці й падіння арки. Вони довіряли йому не тому, що вважали добрим чи справедливим. Він виявився тим, хто не кидав своїх.

Під білим прапором заговорила висока жінка з перев’язаною рукою. Я бачив її в потязі: тоді вона допомагала витягати поранених із перекинутого вагона. Тепер поряд із нею стояли дві дуже схожі одна на одну дівчинки.

— Ви хочете привести нас до місця, де все буде виправлено, — сказала вона. — Але мої доньки народилися тут. Їх немає у світі, який ви називаєте справжнім. Що саме станеться з ними після вашого виправлення?

— Ми не знаємо, — відповів Елгар.

— Тоді чому маємо йти за вами?

Він не знайшов швидкої відповіді, і, мабуть, уперше мовчання було чеснішим за будь-які обіцянки. Жінка під білим прапором повернулася до своїх. Люди почали запрягати вцілілих тварин і підіймати поклажу. Бран теж махнув рукою, і зв’язані ланцюгами вози потяглися до лісової дороги. Аріадна дочекалася, поки рушать перші дві колони, а тоді підняла червоне полотнище. Сорок старших повторили сигнал, майже тисяча неандертальців одночасно підвелася й узялася за вантажі. Цей рух пройшов їхніми рядами, наче порив вітру високою травою.

— Вони справді розійдуться, — сказав Женька.

— А ти думав, до ранку всі передумають? — запитав Француз.

— Я думав, до ранку станеться щось гірше.

Плато здригнулося.

Уже потім мені здавалося, що Женька встиг договорити раніше. Тієї миті слова, удар і перший тріск злилися воєдино. Камінь під нами хитнувся, вози Брана покотилися схилом, тварини заревли. Один із возів біля білого прапора розвернувся впоперек дороги й помчав просто на натовп. Усередині сиділи діти. Жінка з перев’язаною рукою кинулася слідом, але відстала вже після перших кроків.

Я встиг ухопитися за задній борт. Ноги підігнулися, коліна вдарилися об каміння, віз потягнув мене за собою. Хтось із людей під білим прапором стрибнув до колеса й не влучив. Я підтягнувся, перевалився всередину й смикнув єдину мотузку, до якої зміг дотягтися. Тварини лише сильніше рвонули вперед. Тоді чоловік у сірому плащі вибіг збоку, накинув петлю на валун, що виступав із дороги, й обмотав вільний кінець навколо осі. Мотузка натягнулася. Віз розвернуло, він перекинувся набік і зупинився за кілька кроків від краю.

Дітей витягли швидко. Я підвівся, тримаючись за забите плече, й побачив, що краю більше немає.

Між мною та центром плато лежала тріщина завширшки кілька метрів. Вона зростала на очах, відкриваючи сіру безодню. Жінка з дівчатками опинилася на моєму боці. Женька залишився біля Тесси й Керра. Француз, який допомагав утримувати перші вози Брана, стояв на лісовій дорозі. Муха був поряд із червоними рядами Аріадни. Кам’яні смуги між нами роз’їжджалися, наче все плато розкололося на чотири велетенські плоти.

— Саньку! — крикнув Муха.

— Бачу!

Я не бачив, що робити. Перестрибнути вже було неможливо. Люди відступали від проваль, які зростали, вози зіштовхувалися, налякані тварини рвали посторонки. Неандертальці продовжували рухатися за останньою командою. Передні ряди зупинилися біля тріщини, але ті, хто йшов позаду, тиснули на них, не розуміючи, чому рух припинився. Аріадна опустила червоне полотнище й підняла два інші. Старші повторили сигнал. Уся колона зупинилася майже водночас, хоча нею ще кілька секунд прокочувалися поштовхи, а з пліч падали навалені мішки.