Розділ 26

Коли остання частина арки зникла під водою, ніхто не зупинився. Люди озиралися, але продовжували йти. Позаду не залишилося ні брами, ні веж, ні знайомого вигину стін — лише сіра повінь, заповнена уламками. Звід проіснував кілька десятиліть, пережив напади, зникнення доріг і власний переворот, а потім щез менш ніж за добу. Тепер усе, що від нього залишилося, рухалося червоною рівниною на людських плечах і скрипучих колесах.

Колона розтягнулася майже на шість кілометрів. Попереду йшли розвідники й робітники, які перевіряли дорогу. За ними рухалися вози Ельзи з пораненими, жителі північного й центрального районів, люди Уступу та Соляного Мосту. Далі везли запаси води й зерна. Неандертальців Аріадни розмістили ближче до середини, де дорога була ширшою і її зміни можна було помітити заздалегідь. Останніми йшли загони Ратена й ті жителі, які ще могли тримати зброю.

Елгар пересувався вздовж колони, ніде не затримуючись надовго. Формально він і далі очолював Раду, але Ради більше не було, як не було її зали, вежі й міста. Накази тепер віддавали не від імені Зводу, а тому, що без них колона зупинилася б за кількасот кроків. Ром керував возами. Після загибелі паровоза він розібрав уцілілі вагони, зняв колеса, осі та кріплення, а дерев’яні корпуси перетворив на низькі платформи. Їх тягли коні, люди й кілька груп неандертальців.

Аріадна не відходила від своїх підопічних. Майже тисячу неандертальців розділили на сорок груп. У кожної був старший, який запам’ятав кілька сигналів полотнищем і рогом. Поки червона дорога йшла прямо, система працювала. Один сигнал означав підняти вантаж, другий — рушати, третій — зупинитися. Але щойно треба було обійти яму, пропустити віз або змінити порядок руху, виникала потреба в окремій команді.

Перша серйозна перешкода з’явилася за годину. Дорога розділилася навколо широкого провалля. Ліва сторона залишалася рівною, права спускалася до краю. Люди побачили небезпеку й почали самі обходити її. Неандертальці продовжували йти попередньою лінією. Передня група зупинилася лише тоді, коли старший помітив, що земля попереду зникла, і підняв полотнище. Наступні групи не бачили сигналу за возами й продовжували напирати ззаду.

Аріадна послала гінців уздовж усієї колони, але простого наказу «обійти» виявилося недостатньо. Кожну групу треба було зупинити, повернути, провести між двома позначеними каменями й знову спрямувати вперед. На це пішло майже двадцять хвилин. Тим часом червона дорога звужувалася. Край провалля наблизився до задніх рядів, і кілька неандертальців разом із вантажами ледь не зірвалися вниз.

— Так ми до кола не дійдемо, — сказав Ратен.

— Вони вчаться, — відповіла Аріадна.

— Дорога змінюється швидше.

— Тоді доведеться швидше віддавати команди.

— Ти не можеш бути одночасно в сорока місцях.

— Тому біля кожної групи стоїть людина зі Зводу.

— Вони не знають ваших сигналів.

— Дізнаються.

Далі сперечатися вона не стала. Зібрала старших і за кілька хвилин змінила порядок. Тепер кожна група йшла не окремим загоном, а між двома людськими возами. Люди попереду обирали шлях, людина позаду стежила, щоб неандертальці не продовжили рухатися в небезпечному напрямку. Старі команди зберегли, але додали один загальний сигнал — негайно повторювати рух переднього воза.

Колона рушила знову. Неандертальці швидко засвоїли нове правило. Вони не розуміли, куди веде дорога й чому зник Звід, але точно тримали відстань, підіймали перекинуті вози й переносили вантажі, з якими не могли впоратися кілька людей. Після прямого наказу четверо неандертальців витягали віз із багнюки швидше за коня. Без наказу проходили поряд і навіть не намагалися допомогти.

Ми рухалися між групою Аріадни та возами Уступу. Після останньої доби ноги майже не слухалися. Француз кульгав сильніше, ніж уранці, у Женьки знову розболілося плече, Муха кілька разів засинав на ходу й прокидався, наштовхнувшись на людину попереду. Сісти було нікуди. Усі вози займали поранені, вода та їжа.

Червона рівнина здавалася нескінченною, але надвечір змінилася. Ліворуч з’явився чорний гірський схил. Спочатку він скидався на звичайне пасмо на обрії, потім стало видно, що гора рухається напереріз дорозі. Вона не обвалювалася й не осипалася. Уся ділянка землі, вкрита скелями, лісом і снігом, переміщувалася суцільною масою. Її передній край зрізав червону рівнину, здіймав пласти каменю й залишав за собою високу темну стіну.

Керр першим зрозумів, що гора перетне дорогу. Він виліз на один із возів, звірився з картою й показав на дві скелі попереду. Між ними був вузький прохід. Якщо колона встигне увійти туди раніше за рухому ділянку, гора пройде позаду. Якщо ні, багатотисячний потік людей буде розділено.

До проходу залишалося близько п’яти кілометрів. Передня частина могла дістатися туди за годину. Задня — не раніше ніж за три.

Елгар наказав викинути все, що не було потрібне для води, їжі та поранених. Із возів полетіли скрині, меблі, інструменти, запасні дошки. Люди Зводу залишали останні речі, винесені з будинків, яких уже не існувало. Дехто опирався, намагався заховати клунки під зерном, але після першого удару рухомої гори суперечки припинилися. Червона земля здригнулася, і колоною пройшла хвиля, перекинувши кілька возів.

Із неандертальцями виникла інша проблема. Вони отримали наказ нести вантажі й продовжували їх нести. Коли люди почали викидати зайве, неандертальці підіймали покинуті речі й повертали на вози. Аріадні довелося проїхати вздовж груп і віддати новий наказ: залишити все, що не позначене червоною мотузкою. Навіть після цього деякі неандертальці продовжували тримати попередню ношу, доки старший не підходив і не забирав її з рук.

Дорога змінювалася дедалі швидше. Попереду вона залишалася широкою, а позаду осипалася відразу за останніми рядами. Гора наближалася зліва. Її край уже закривав половину неба. Ми чули, як ламаються ліси, руйнуються скелі й шкребуться один об одного цілі пласти землі.