Розділ 23

Арка не впала цілком. Спочатку з її вершини виштовхнуло один кам’яний блок. Він повільно висунувся з кладки, кілька секунд утримувався на краю, а потім зірвався й пробив дах порожнього складу. Слідом посипалося інше каміння. Тріщина розширювалася згори донизу, розділяючи величезну споруду на дві частини. Ліва ще стояла, права нахилялася до центральних кварталів, підминаючи колони й переходи.

Елгар наказав виводити людей з-під арки. Дзвони Зводу озвалися водночас з усіх веж. Три короткі удари означали пожежу, довгий — обвал, безперервний дзвін вимагав залишити район. Тепер усі сигнали звучали одночасно. Жителі вибігали з будинків, витягали вози, несли поранених і тих, хто не міг іти. Після невдалого перевороту ніхто вже не розумів, кому підкорятися, але падіння арки не залишало часу на суперечки.

Потяг стояв упоперек площі, а тріщина проходила просто під ним. Ром подав пару, намагаючись вивести вагони до східних майстерень. У топці горіли залишки першого вагона, дим був густим і їдким, тиск майже не зростав. Колеса оберталися, але один із вагонів провалився передньою віссю між плитами, що розійшлися, й утримував увесь потяг.

Люди почали виходити. Жителів Уступу й Соляного Мосту передавали з вагонів на східний бік площі, далі їх приймали містяни й спрямовували до безпечних вулиць. Поранених переносили першими. Ельза з’явилася з провулка разом із працівниками лазарету. Вони штовхали перед собою ліжка на колесах і несли ноші. Позаду них уже осідала стіна лікувального корпусу.

— У лазареті хтось залишився? — запитала Тесса.

— Ні, — відповіла Ельза. — Тепер там залишилися тільки стіни.

Права опора арки зсунулася ще на кілька метрів. Будинок біля лазарету склався всередину, сусідня вежа нахилилася й уперлася дахом у протилежний ряд будівель. Між ними випадково утворився прохід. Ним устигли вивести ще кількасот жителів, перш ніж обидві стіни почали руйнуватися.

Ратен збирав біля потяга всіх, хто міг працювати. Застряглий вагон розвантажили, під вісь завели ланцюги, другий кінець закріпили на паровозі. Ром подав пару. Машина потягла, ланцюги напнулися, але вагон лише глибше врізався в камінь. Тріщина під ним росла. Унизу вже не було підмурку — крізь щілину виднівся інший клапоть землі, залитий тьмяним зеленим світлом.

— Відчепити, — сказав Ром.

— За ним іще сім вагонів, — заперечив робітник.

— Тоді відчепити перед ним. Людей вивести. Решту кинути.

П’ять хвилин тому Ром ризикував життям заради кожного колеса. Тепер він сам вибивав штир, відокремлюючи половину потяга. Врятувати його цілком уже було неможливо. Паровоз із шістьма передніми вагонами повільно рушив до східної колії. Решта залишилися на площі — порожні й відчинені, з вибитими вікнами та пошматованими дахами.

Кам’яна арка почала падати.

Вона рухалася повільніше за будинки в місті, що лежало на боці, але затуляла половину неба. Верхня частина пройшла між вежами, зірвала підвісний міст і вдарилася об площу. Камені завбільшки з вагони розлетілися вулицями. Пил накрив людей, потяг і палаючі квартали. Земля піднялася під ногами, наче Звід на мить перевернули.

Ми опинилися біля стіни східної майстерні. Француз лежав поряд, затуливши голову руками. Муха вчепився в мою куртку, Женька притискався спиною до кам’яної колони. У пилюці не було видно нічого далі кількох кроків. Я чув крики, брязкіт ланцюгів і свист паровоза, який і далі рухався десь попереду.

Коли повітря трохи очистилося, центральної площі вже не існувало. На її місці лежала частина арки, ховаючи під собою вежі, вулиці й покинуті вагони. Під вагою каміння земля просіла. Кілька кварталів опустилися разом із нею на десятки метрів. Будинки руйнувалися, мости рвалися, дахи зіштовхувалися. Від решти міста район відділяла широка прірва.

Паровоз устиг перетнути східну межу. Ром вивів його на майданчик перед майстернями, зупинив і наказав усім залишити вагони. Останні жителі вибралися назовні. Робітники відчепили вагони від машини, сподіваючись урятувати хоча б частину потяга, але земля під локомотивом уже тріскалася.

Ром залишився в кабіні. Він перевів важіль, намагаючись відвести паровоз назад, на іншу ділянку рейок. Машина посунулася на пів метра. Камінь під передніми колесами обвалився.

— Роме! — крикнув його помічник.

Машиніст вистрибнув із кабіни. Його схопили за руки й відтягли від краю. Паровоз нахилився, якийсь час тримався котлом на залишку стіни, а тоді впав у прірву, що утворилася. Чорна машина перекинулася в повітрі. Червоні колеса ще оберталися, із труби виривалася пара. Паровоз ударився об зелену землю далеко внизу, пробив її й зник разом із частиною чужого світу.

Ром зняв із голови промаслену шапку. Не промовив жодного слова. Підійшов до вцілілих вагонів, провів рукою по зчепленню й відвернувся.

Залізний шлях урвався.

До полудня обвал припинився. Центральна арка втратила майже третину правого боку, північний квартал лежав нижче за решту міста, західні склади палали, а північна брама залишалася заблокованою уламками. Загиблих іще не встигли порахувати. Більшість жителів устигла вийти, бо потяг, пожежа й переворот уже вигнали їх на вулиці. Звід урятувало те, що за кілька хвилин до катастрофи він перестав жити звичайним життям.

Елгар переніс Раду на східний ринок. Під навісами розмістили поранених, на сусідній площі роздавали воду та їжу, довкола стояли командири районів. До міста повертався порядок, але підтримувати його доводилося наказами, які змінювалися щокілька хвилин. Один прохід відкривався, інший зникав. Із півдня прибували люди з кварталів, де стіни почали провалюватися в землю. Західні дозорці повідомляли, що море знову піднялося й тепер перебуває лише за кілька кілометрів від міста.

Переворот закінчився, але його організаторів не спіймали. Частина загарбників склала зброю. Багато хто виявився звичайним жителем Зводу, який повірив, що нас можна використати для закріплення міста. Люди з чорними смужками пішли підземними переходами ще до падіння арки. Вони не намагалися втримати вежу Ради й не рятували власних прибічників. Їхньою метою було щось під центральною площею.