Розділ 20

Удари припинилися одночасно.

Тиша після них здавалася важчою за сам гуркіт. Паровоз шипів, із пробитої труби біля котла тонкою цівкою била вода, у переповнених вагонах люди плакали й кликали одне одного. Збирачі стояли по обидва боки колій суцільними рядами. Передні опустили щити, задні тримали напоготові луки й арбалети. Вершники перекрили стрілки. На дахах вагонів лежали стрільці, над станційними спорудами темніли натягнуті метальні машини. Якби вони захотіли знищити потяг, Ратен зі своїми бійцями не встиг би навіть вишикувати оборону.

Чоловік на сигнальному мосту опустив руку. Загін біля водонапірної вежі відразу рушив. Кілька Збирачів відкотили вбік важкий віз, відкриваючи прохід до колонки. Інші підтягли довгий рукав і почали наповнювати привезені нами цистерни. Ром розгублено поглянув на Ратена.

— Вони дають воду, — сказав машиніст.

— Бачу.

— Зупиняти?

— Ні. Але нехай ніхто з них не наближається до паровоза.

Чоловік у темному плащі спустився з мосту залізною драбиною. Він не поспішав і не озирався на озброєних людей за спиною. Бран виявився старшим, ніж я очікував. Високий, худорлявий, із коротким сивим волоссям і обличчям, обвітреним майже до чорноти. На ньому не було обладунків — лише довгий плащ, проста сорочка й високі чоботи. Зброї я теж не помітив. На правій руці бракувало двох пальців.

Він зупинився посеред колії, за двадцять кроків від паровоза.

— Спочатку вода, — сказав Бран. — Погрози зачекають.

Ратен спустився на землю. Кадір пішов із ним, не питаючи дозволу. Тесса затрималася біля вагона, але Бран подивився просто на неї.

— Оператор теж.

Тесса ледь помітно напружилася.

— Я давно вже не оператор.

— Тому ти відразу зрозуміла, кого я маю на увазі.

Бран перевів погляд на нас.

— І четверо.

Ратен зупинився.

— Вони залишаться біля потяга.

— Якби я хотів узяти їх біля потяга, ми б зараз не розмовляли.

Це не прозвучало як вихваляння. Він просто вказав на те, що й без того було очевидно: нас оточувала армія.

Ратен зажадав прибрати стрільців із дахів. Бран погодився. Один рух його руки — і люди з арбалетами підвелися й спустилися драбинами. Після цього Ратен дозволив нам вийти. Іва пішла поруч із нами, хоча її ніхто не кликав. Керр стрибнув слідом, засунувши згорнуті мапи за пояс.

Переговори влаштували біля круглого майданчика, на якому сходилися відразу вісім колій. Посередині стояв іржавий поворотний круг для локомотивів. По його краях розташувалися люди Брана, але ближче ніж на десять кроків ніхто не підходив. Ратен залишився стояти. Кадір став праворуч від нього, Тесса — ліворуч. Ми трималися разом. Керр обрав місце трохи осторонь, звідки міг бачити й наш потяг, і сигнальний міст.

— Твої люди напали на південну дорогу, — сказав Ратен. — Стріляли по каравану, намагалися забрати четвірку. Перед тим захопили баржу й тримали на ній полонених. Тепер ти даєш нам воду й хочеш поговорити. З якої частини почнемо?

— Із тієї, де вода справжня, — відповів Бран. — Потім перейдемо до решти.

— Ти заперечуєш, що віддав наказ?

— Ні. Я наказав знайти четвірку й привести до мене живими. Я не наказував убивати людей із каравану. Командир вирішив, що привезе мені більше, якщо захопить іще вози, коней і полонених. Він помилився.

— І що з ним буде?

— Якщо повернеться — дізнається.

Кадір ступив уперед.

— Зручна відповідь.

Бран подивився на нього.

— Хочеш довгу?

— Хочу правдиву.

— Правда в тому, що я послав озброєних людей захопити тих, хто мені потрібен. Якби вони виконали наказ, ви однаково називали б нас Збирачами й убивцями. Тому я не вдаватиму каяття, щоб тобі було легше мене ненавидіти.

Кадір стиснув кулаки, але Ратен його зупинив.

— Навіщо тобі четверо?

Бран відповів не відразу. Він повернувся до залізничного вузла. За рядами озброєних людей виднілися сотні вагонів. Одні слугували складами, інші перетворили на житло. Між коліями стояли намети, кам’яні печі, навіси й довгі столи. Там були не лише бійці. Жінки роздавали їжу, старі лагодили одяг, біля цистерн юрмилися родини з відрами. Далі, за вантажними платформами, дим здіймався над цілим табором.

Я помітив усе це лише тепер. Чорні прапори приховували місто, що розтяглося між коліями.

— Скільки тут людей? — запитала Тесса.

— У вузлі — дві тисячі чотириста, — відповів Бран. — До вечора мають прийти ще близько тисячі. Якщо східна дорога не закриється раніше.

— Звідки?

— Із місць, які зникають. Звідти ж, звідки прийшли ви.

— Ви їх рятуєте? — запитав Муха.

Бран усміхнувся.

— Звід розповідає, що ми грабуємо поселення й збираємо чуже. Це правда. Ми забираємо зерно, воду, метал, машини, худобу й людей. Усе, що встигаємо витягти до того, як земля зникне. Іноді жителі віддають самі. Іноді доводиться змушувати. Іноді ми приходимо запізно й збираємо лише порожні речі.

Він показав на дальні вагони. На одній із платформ стояв цілий дерев’яний будинок, обв’язаний ланцюгами. Поруч лежали вежа без верхівки, кілька човнів, млинове колесо й великі кам’яні статуї. Збирачі справді тягли сюди все, що знаходили. Не лише корисне. Вони наче намагалися не дати зникнути навіть тим речам, призначення яких уже ніхто не розумів.

— Ми не будуємо міста, — продовжив Бран. — Місто не забереш із собою, коли під ним розкривається порожнеча. Ми будуємо рух. Поки є рейки, дороги й люди, здатні йти, нас не замкнуть у жодному приреченому місці.

— А коли доріг немає? — запитав Женька.

Бран подивився на нього уважніше.

— Тоді потрібні ті, поруч із ким вони з’являються.

Ось навіщо навколо залізничного вузла зібрали таку армію. Бранові були потрібні не полонені заради викупу й не четверо випадкових підлітків. Йому була потрібна можливість провести своє рухоме місто через місця, де шляхів більше не існувало.