Розділ 18

Перша опора повільно піднялася з хмар, наче хтось витягував її знизу. Спочатку з’явилася пласка вершина, потім довгий кам’яний стовп, укритий тріщинами й темними плямами. Він ріс, доки не зрівнявся з краєм мосту. Обламані балки з обох боків потяглися одна до одної, зі скреготом увійшли в пази, і над прірвою виникло ще кілька метрів шляху. Далі, як і раніше, нічого не було. Рейки закінчувалися в повітрі, за ними біліли хмари, а наступна вціліла ділянка мосту виднілася так далеко, що між нею й нами міг уміститися весь Звід.

Ром зупинив паровоз за десять кроків від першої опори. Потяг іще кілька хвилин стискався позаду нього, вагони наштовхувалися один на одного. Люди всередині налякано кричали, діти плакали, дахами бігали робітники, перевіряючи зчеплення після підйому. Останній вагон досі не вибрався на рівне місце й стояв під нахилом. За ним рейки йшли до лісу, який поглинув Уступ, але самого шляху вже не було видно. Ми опинилися затиснутими між зниклою дорогою та мостом, який ще не встиг з’явитися.

Ратен дістався до тендера, перестрибуючи з даху на дах. На його куртці темніла кров, але, судячи з того, як він рухався, рана була не його.

— Людей треба вивести з вагонів, — сказав він. — Якщо шлях не складеться, потяг перетвориться на пастку.

Керр похитав головою.

— Куди вивести? На схил? Тут немає місця для чотирьохсот людей. Якщо міст виникне, ми не встигнемо загнати їх назад.

— А якщо він обвалиться під потягом?

— Тоді ті, хто буде зовні, загинуть разом із тими, хто залишиться всередині.

— Гаразд, — сказав Ратен. — І що ти пропонуєш?

Керр подивився на нас.

Він робив так дедалі частіше. Не запитував, не пояснював, а просто дивився, ніби відповідь уже була в четвірки й залишалося лише дочекатися, коли ми її видамо. Я починав розуміти, чому поруч із ним хотілося тримати руку ближче до ножа.

— Перший прогін з’явився, коли вони піднялися на тендер, — сказав він. — Треба продовжити рух.

— Ти впевнений, що наступний з’явиться вчасно?

— Ні.

Ром почув їх крізь відчинене вікно кабіни й вилаявся.

— Я до урвища не поїду. Хочете перевіряти — перевіряйте ногами.

Це було розумно. Саме тому Муха першим поліз із тендера на передній майданчик паровоза.

— Ти куди? — запитав Француз.

— Ногами перевіряти.

— Він не тобі запропонував.

— А хто ще піде?

Муха спустився на вузьку сходинку над передніми колесами й, тримаючись за поруччя, дістався до круглого майданчика перед котлом. До краю мосту залишалося кілька метрів. Під колесами важко дихала машина, з труби сипалися клапті сажі, гарячий метал обпікав долоні навіть крізь рукави. Муха підняв голову й помахав нам.

— Тут нормально!

— Поки не подивився вниз, — сказав Француз.

Ми перебралися до нього. На майданчику ледве вистачало місця для чотирьох. Доводилося стояти пліч-о-пліч, притискаючись спинами до гарячого корпусу паровоза. Попереду лежав перший зібраний прогін. Праворуч і ліворуч не було ані огорожі, ані проходу для людей — лише шпали, дві смуги металу й кам’яні балки під ними.

Я подивився вниз.

Дна під мостом не було. Хмари розходилися на величезну глибину, відкриваючи окремі шматки чужих місць. Далеко внизу блищало море, але його поверхня стояла майже вертикально. Збоку лежало залите сонцем місто, таке маленьке з цієї висоти, що будинки здавалися розсипаним камінням. Ще нижче виднілася темна рівнина з вогнями, які рухалися нею. Ці місця не з’єднувалися одне з одним. Між ними залишалися провалля, заповнені сірим туманом, а деякі ділянки були повернуті так, ніби звичних верху й низу тут більше не існувало.

— Нормально, кажеш? — запитав я.

Муха ковтнув.

— Якщо не дивитися, то нормально.

Попереду щось загуркотіло. Із хмар піднялася друга опора, але зупинилася нижче за першу. Її вершина не сягала шляху метрів на п’ять. Потім увесь кам’яний стовп нахилився, сперся на невидиму поверхню й завмер під кутом. Балки почали видовжуватися до нього. Одна лягла правильно, друга пройшла вище, третя вперлася в бік опори. Міст складався криво.

Женька спустився на рейки. За першою опорою шпали ще рухалися. Вони шикувалися одна за одною, важко поверталися й лягали поперек балок. Рейки тяглися слідом, але права смуга проходила вище за ліву. За кілька метрів шлях ставав непрохідним.

— Відійди! — крикнула Іва з тендера.

Женька ніби не почув. Він зробив іще крок. Права смуга здригнулася й опустилася. Наступна шпала повернулася. Потім іще одна. Шлях почав вирівнюватися перед ним.

Ми зрозуміли водночас. Француз вилаявся, схопив Муху за куртку й потягнув із майданчика.

— Усі разом. Ідемо до краю.

Ми вийшли перед паровозом. Підошви ковзали по металу, гаряча пара била ззаду. Ром кричав, щоб ми повернулися, Ратен вимагав прив’язати нас мотузкою, але ми продовжували рухатися. Варто було комусь відстати на кілька кроків, як найближчі шпали починали тремтіти. Коли четверо знову збиралися поруч, тремтіння припинялося.

До кінця першого прогону ми дійшли пішки. Міст під ногами був завширшки не більше трьох метрів. Між шпалами зяяла порожнеча. Вітер тягнув униз, а хмари рухалися так швидко, що здавалося, ніби сама кам’яна конструкція падає.

Наступної опори не було.

Женька зупинився на останній шпалі. Я став поруч. Француз і Муха притиснулися до нас ззаду. Кілька секунд нічого не відбувалося, потім із туману долинув глухий удар. Ще один. Унизу проступила темна цятка й почала збільшуватися. Кам’яна опора піднімалася просто під нами. Разом із нею з хмар виходили балки, частини арок і погнуті металеві ферми. Вони не створювалися з повітря — наче раніше перебували десь унизу й тепер збиралися в потрібному місці.

Перша балка дісталася краю. На неї лягла шпала, потім друга. Рейки витяглися вперед.

— Досить! — крикнув Ратен. — Назад!

Повертатися довелося шляхом, якого хвилину тому не існувало. Коли ми дісталися до паровоза, перед ним лежали вже два повних прогони й частина третього. Далі міст знову обривався, але тепер було зрозуміло: якщо четверо перебуватимуть попереду, він продовжить складатися.