Розділ 17

Спали ми погано й до світанку так і не виспалися. Паровоз гудів під нами, важко втягував повітря, випускав пару й час від часу здригався всім корпусом, наче намагався пригадати, навіщо його колись збудували. Кам’яну стелю майстерні ледве було видно крізь дим. У вузьких вікнах під арками вже проступало сіре світло, але внизу ще горіли олійні ліхтарі, а люди снували між вагонами, підносили вугілля, котили бочки, перевіряли зчеплення й змащували колеса. Стукіт молотків розносився далеко підземними коридорами. Здавалося, увесь Звід чув, як у його глибині збирають потяг.

Сам паровоз виявився величезним. Я очікував побачити щось старе, іржаве й ледве здатне зрушити з місця, а перед нами стояла чорна машина з червоними колесами майже в людський зріст. На котлі залишилися вм’ятини, передній майданчик був зібраний із різних шматків металу, трубу стягували два широкі обручі, але все це не скидалося на латки на руїні. Радше на сліди довгого життя. Машиністи десятиліттями підтримували паровоз у справному стані, хоча рейки Зводу обривалися за сто кроків від майстерні й до цієї ночі нікуди не вели. Вони розбирали механізми, чистили труби, міняли заклепки, раз на кілька років розпалювали котел і знову гасили вогонь. Мабуть, усі довкола вважали їх божевільними. Тепер біля паровоза юрмилися сотні людей, і ніхто не сміявся.

До тендера причепили дві цистерни з водою, критий вагон із вугіллям, шість порожніх пасажирських вагонів і чотири вантажні платформи з невисокими бортами. Останніми поставили два старі вагони, що раніше правили за склади. З них усю ніч викидали мішки, ящики й висохлі бочки, звільняючи місце для жителів північних поселень. Загалом потяг розтягнувся майже на двісті метрів. Він не вміщався під однією аркою, тому його хвіст ішов у темний тунель, а паровоз стояв біля воріт майстерні, за якими починався підйом до північної частини міста.

— Він усе це потягне? — запитав Муха.

Сивий машиніст, який проходив повз із довгою мастильницею, почув його й зупинився.

— Потягне.

— А якщо не потягне?

— Тоді ти зійдеш і підштовхнеш.

Муха замислено поглянув на червоні колеса.

— Нумо відразу перевіримо, чи немає іншого паровоза.

Машиніст усміхнувся й пішов далі. Його звали Ром, він прожив у Зводі понад тридцять років і не знав, де містилася станція, з якої колись зник разом із паровозом. Пам’ятав лише дощ, зелений сигнал попереду й кам’яний майданчик, що раптом виник під колесами. Тоді потяг був коротким, усього три вагони. Упродовж наступних років паровоз кілька разів збиралися розібрати на метал, але Ром щоразу знаходив причину відкласти роботу. То запевняв, що котел можна пристосувати для опалення, то пропонував зробити з машини водяний насос, то починав ремонт, який розтягувався на місяці. Побачивши, як тепер він гладить долонею чорний бік котла, я зрозумів: увесь цей час Ром рятував не корисний метал. Він чекав на рейки.

Іва знайшла нас біля першого вагона. Вона встигла змінити розірвану куртку, але на щоці ще залишалася довга подряпина після вчорашнього бою. Не кажучи ні слова, вона простягнула Мусі короткий ніж у потертих шкіряних піхвах. Руків’я було дерев’яне, потемніле від часу, лезо — широке й явно не нове.

— Ти обіцяла, — зрадів Муха.

— Я сказала, що знайду інший.

Він витягнув ніж, оглянув його проти світла ліхтаря й провів великим пальцем по обуху.

— Цей кращий за попередній.

— Бо попередній ти кинув у коня.

— Не в коня. Поряд із конем. Це суттєво.

— Для ножа — ні.

Муха сховав подарунок за пояс і підтягнув ремінь. Тепер ножі знову були в усіх чотирьох. Після міжльодовиків’я, моря, затопленого міста й зникаючих доріг така дрібниця чомусь заспокоювала. Я вже давно не вірив, що ніж може врятувати нас від усього, що траплялося тут, але порожні руки подобалися мені ще менше.

Елгар Ро з’явився, коли над воротами майстерні погасили останні нічні лампи. З ним прийшли Ратен, Тесса, Кадір і Севін Керр. За спиною голови Ради стояли командири загонів, робітники й кілька представників північан, які жили у Зводі. Урочистих проводів ніхто не влаштовував. Елгар мав такий вигляд, наче взагалі не лягав: обличчя змарніло, волосся прилипло до чола, комір сорочки був розстебнутий. Він піднявся на передній майданчик вагона й розгорнув великий аркуш, склеєний із кількох шматків цупкого паперу.

На мапі північна дорога здавалася майже прямою. Вона починалася біля нижньої майстерні, проходила під міською стіною й тяглася через три поселення. Найближче називалося Уступ. Там жили триста вісімдесят шість людей. Далі був Соляний Міст — близько двохсот жителів. Про третє поселення знали тільки те, що воно існувало ще чотири дні тому. Між ним і Зводом ходили каравани, але остання група не повернулася. Уночі, одночасно з появою залізничної колії, над північними горами тричі запалювали сигнальні багаття. Відповісти їм не змогли: звичайна дорога зникла.

— Ми відправляємо потяг до Уступу, — сказав Елгар. — Якщо колія збережеться, заберемо людей і рушимо далі. Якщо ні, повернемося раніше, ніж становище зміниться.

— А якщо воно зміниться за спиною? — запитав Француз.

Елгар подивився на мапу.

— Тоді повертатися буде нікуди.

Він не став переконувати нас, що все вийде. Не казав, ніби Звід уміє розраховувати подібні переходи або що хтось уже їздив дорогами, які виникли за одну ніч. Залізничний шлях збігався зі старою ділянкою рейок лише в межах міста. За північною стіною він перетинав місцевість, де на всіх колишніх мапах були кам’яні поля, яри й частина висохлого моря. Ані Ром, ані Керр не знали, куди ведуть рейки між позначеними поселеннями. Паровоз готували тому, що іншого способу вивезти відразу кілька сотень людей не було.

— Без нас потяг не поїде, — сказав Женька.

Це прозвучало не як запитання. Усі й так розуміли, навіщо четвірку привели сюди до світанку.

— Ми цього не знаємо, — відповів Елгар. — Але вночі колія з’явилася після вашого повернення. Коли ви спустилися під майстерні, найближчі рейки перестали зміщуватися. Коли вас відвели далі, шлях знову почав розпадатися. Тому ми хочемо провести перевірку.