Розділ 16

Першою до нас підійшла жінка з урятованого каравану. Вона пробилася поміж людей, які розвантажували вози, схопила Женьку за обидві руки й кілька разів повторила, що на останньому возі їхали її син і сестра. Женька намагався пояснити, що дорогу втримували не лише ми, що без Ратена, захисників і людей із каравану ніхто б не повернувся, але жінка не слухала. Вона притиснула його долоні до свого чола, ще раз подякувала й відступила лише тому, що за нею вже стояли інші.

Нас оточили швидше, ніж захисники встигли вишикуватися. Люди хотіли торкнутися нас, роздивитися зблизька, запитати, як ми повернули дорогу. Одні дякували за родичів і харчі, другі вимагали негайно відкрити західний шлях до затоплених будинків, треті просили провести їх до поселень, що зникли за останню добу. Хтось позаду кричав, що на східній дорозі залишилися вартові, хтось називав імена людей, яких ми ніколи не бачили. Невдовзі всі голоси злилися в суцільний гул, а нас почали тіснити назад до зачинених воріт.

— Відійдіть! — крикнув Ратен. — Дайте їм пройти!

Його майже не чули. Захисники спробували оточити нас, але натовп зімкнувся швидше. Одна жінка вчепилася в мою куртку й зажадала повернути північне село, де залишилися її батьки. Я відповів, що не знаю ані села, ані дороги, але вона лише сильніше стиснула пальці.

— Ви повернули караван.

— Дорога сама повернулася.

— Біля вас.

— Ми не вміємо вибирати, куди вона веде.

— То навчіться!

Чоловік поруч із нею відштовхнув жінку вбік.

— Вони нічого не повертають. Через них усе й почалося.

— Ти сам бачив дорогу! — крикнув хтось.

— Бачив. Поки їх не було, вона роками стояла на місці. Вони прийшли — і світ розвалився.

— Караван урятовано!

— А західні квартали тонуть!

Суперечку відразу підхопили десятки голосів. Нас дякували й проклинали майже водночас. Хтось вимагав відвести четвірку до Ради, хтось — вигнати за ворота, доки не зник увесь Звід. Люди, які пережили затоплення прибережного міста, підтримували тих, хто хотів нас прогнати. Люди з каравану відповідали, що без четвірки вже втратили б їжу та близьких. Щохвилини до південних воріт стікалося дедалі більше жителів.

Француз нахилився до мене.

— Я починаю сумувати за Збирачами. Там хоча б відразу зрозуміло, хто збирається тебе зв’язати.

— Тут теж скоро стане зрозуміло.

Женька тримався поряд із нами й намагався повільно просуватися до складів. Муха йшов майже впритул до нього: після випадку з петлею ніхто не хотів відходити навіть на кілька кроків. Іва прокладала шлях попереду, а Ратен із захисниками стримував людей, які напирали ззаду.

У натовпі з’явився Кадір. Його обпечене обличчя неможливо було сплутати з іншим. Він ішов нам назустріч, спираючись на палицю, і люди неохоче поступалися дорогою. Біля нас Кадір зупинився, повернувся до присутніх і підняв руку.

— Вони щойно повернули ваших рідних.

— А до цього привели Сходження! — відповів чоловік, який першим почав нас звинувачувати.

— Ти це бачив?

— Усі бачили!

— Усі бачили дорогу. Решту ти вигадав.

— Чому вона слухається четвірки?

— Запитай у дороги.

Хтось засміявся, але більшість і далі кричала. Кадір ступив ближче до обвинувача.

— Якщо хочеш вигнати їх, спочатку поверни караван назад за розрив. Разом із зерном, пораненими й людьми. Потім поговоримо про справедливість.

Чоловік відвів погляд. Кадір повернувся до нас.

— Ідіть.

— Не очікував, — сказав Француз.

— Чого?

— Що ви нас захищатимете.

— Я захищаю порядок. Не звикай.

Натовп трохи розступився. Ми встигли пройти кілька метрів, коли Женьку різко смикнули назад. Чоловік, убраний як караванник, схопив його за комір і затулив рота долонею. Спочатку я вирішив, що це ще один урятований хоче подякувати, але замість подяки він потягнув Женьку до вузького проходу між складами.

Муха першим кинувся слідом. Чоловік розвернувся й ударив його ліктем. Рукав піднявся, відкриваючи чорну смужку на зап’ястку.

— Чорна смужка! — крикнув Муха.

У натовпі почалася паніка. Люди сахнулися в різні боки, хтось упав, кілька людей побігли до воріт. Водночас іще двоє в одязі жителів Зводу витягнули короткі кийки й напали на захисників. Усе сталося так швидко, що найближчі вартові не встигли зрозуміти, кого затримувати.

Кадір ударив палицею по руці чоловіка, який тримав Женьку. Той випустив комір і спробував вихопити ніж, але Кадір урізався в нього плечем. Обидва вдарилися об стіну складу. Обпечений був старший і рухався гірше, зате бився так, наче всі дев’ять років лише цим і займався. Він притиснув супротивника до стіни палицею поперек горла й крикнув нам тікати.

Двоє інших уже пробивалися до нас крізь натовп. Один ударив захисника в обличчя, другий розгорнув складену сітку. Француз схопив із землі дерев’яний ящик і кинув йому під ноги. Чоловік перечепився, сітка розкрилася надто рано й накрила кількох випадкових людей. Почалася нова тиснява.

Ратен дістався до нас разом із чотирма бійцями. Нападника із сіткою збили на землю, другого відтіснили до возів. Він перестрибнув через борт, пробіг по мішках і зник з іншого боку. Захисники кинулися навздогін.

Чоловік, якого тримав Кадір, перестав опиратися. Ратен зірвав чорну смужку з його зап’ястка.

— Хто наказав?

Той мовчав.

— Ви прийшли по четвірку?

Мовчання.

— Збирачі вже за розривом. Як ви передаєте їм відомості?

Чоловік поглянув на зачинені ворота й усміхнувся.

— Відомості їм більше не потрібні. Тепер усе бачило місто.

Ратен передав полоненого захисникам і наказав негайно відвести його окремо від інших. Кадір підняв палицю, що випала, і перевірив, чи не зламалася вона.

— Дякую, — сказав Женька.

— Нема за що.

— Він міг ударити ножем.

— Не встиг.

— Але міг.

Кадір подивився на нього.