Розділ 15

Дорога поверталася повільніше, ніж під час першої перевірки. Ми вчотирьох ішли старими кам’яними плитами, за нами рухалися Ратен, Іва й рятувальний загін. Четверо дорослих несли вільні кінці мотузок, прив’язаних до наших поясів, намагаючись триматися на однаковій відстані й не натягувати їх без потреби. Позаду височіли південні ворота Зводу, заповнені людьми стіни й величезна арка над містом. Попереду, за розривом, караван готувався до оборони, а на узліссі розгорталися чорні знамена.

Край дороги повільно рухався разом із нами. Земля виверталася із сірої глибини, розпрямлялася й укладалася попереду, продовжуючи старі колії. Спочатку ширина шляху залишалася майже звичайною: між кам’яними узбіччями могли розминутися два вози. Потім дорога звузилася, трава обабіч зникла, а плити утворили один нерівний прохід над розривом. Жодних опор під ним не було. Іноді крізь щілини між камінням я бачив то далеке дно, то верхівки дерев, то дахи будівель, розташованих невідомо де. Дивитися вниз швидко розхотілося.

— Тримайтеся ближче, — попередив Ратен.

— Якщо ще ближче, доведеться нести Муху, — відповів Француз.

— Я сам можу йти.

— Поки що можеш.

Муха хотів сказати щось іще, але дорога різко хитнулася. Ми зіткнулися плечима, дорослі за спиною натягнули страхувальні мотузки. Із сірої глибини піднялася велика ділянка землі з деревами. Кілька секунд вона рухалася поруч, майже торкаючись дороги, потім розвернулася, і ліс опинився внизу, кронами до нас. Із гілок посипалося листя й полетіло кудись убік, ніби падало не вниз, а до невидимої землі іншої ділянки.

— Не зупинятися! — крикнув Ратен.

Ми продовжили йти. Дорога під ногами вирівнювалася, але за спиною вже починала тремтіти. Рятувальний загін розтягнувся майже на п’ятдесят метрів. Останні люди ще стояли на старій ділянці біля міста, а перші слідом за нами ступили на плити, що щойно з’явилися.

За кілька хвилин Звід залишився далеко позаду. Південні ворота тепер здавалися невеликим темним отвором у стіні, а люди на вежах злилися в суцільну масу. До протилежного краю розриву залишалося менше половини шляху. Назустріч нам і далі розгорталася ділянка караванної дороги. Між двома кінцями зберігався проміжок завширшки приблизно тридцять метрів.

— І що далі? — запитав Муха.

— Підійдемо ближче, — відповів Женька.

— А якщо вони не з’єднаються?

— Тоді повернемо.

— Цією дорогою?

— Іншої в нас немає.

Що ближче ми підходили до незавершеного краю, то повільніше з’являлися нові плити. Останні кілька метрів дорога майже не рухалася. Сірі шари внизу розійшлися, відкриваючи величезний кам’яний схил, яким угору текла річка. Вода здіймалася білими хвилями й зникала в хмарах. Мені довелося кілька разів кліпнути, щоб переконатися, що я справді це бачу.

Ратен наказав зупинитися. До краю залишалося п’ять кроків, до зустрічної ділянки — приблизно п’ятнадцять метрів. Перестрибнути неможливо, перекинути міст нічим. Будівельники почали розмотувати мотузки, хоча кріпити їх було ні до чого.

— Усі разом уперед, — сказав Женька.

— Куди? — запитав Француз. — Там дорога закінчилася.

— Вона щоразу з’являлася, коли ми йшли.

— А якщо цього разу вирішила відпочити?

— Дізнаємося.

Ми зробили один крок. Плита попереду зрушила й лягла на порожнє місце. Зробили другий — з’явилася наступна. Каміння виходило просто з краю дороги, наче ховалося всередині землі й тепер висувалося назовні. Я вже стояв на ділянці, якої секунду тому не існувало.

На четвертому кроці плита під моїми ногами нахилилася. Я замахав руками, відчув, як мотузка смикнула пояс, але Женька й Муха схопили мене з обох боків. Француз притиснув ногу до сусіднього каменя. Плита повільно піднялася й стала як слід.

— Ще раз так зробиш — підеш останнім, — сказав Француз.

— Це я навмисне перевіряв.

— Тоді перевіряй чужими ногами.

Ми просунулися ще на кілька метрів. Зустрічний кінець дороги теж почав рости. Останній проміжок зник із важким ударом: дві ділянки зіткнулися, плити наповзли одна на одну, частина каміння розкололася й посипалася вниз. Дорога з’єдналася.

На протилежному боці закричали. Люди біля каравану розібрали загорожу й кинулися до краю, однак Ратен наказав їм залишатися на місці. Спершу через місце з’єднання пройшли двоє захисників, перевіряючи кожну плиту довгими жердинами. Потім перейшов решта загону. Ми рухалися разом з усіма, намагаючись не розходитися й не наближатися до країв.

Щойно наша четвірка ступила на землю каравану, дорога перестала рости. Вона вже з’єднувала обидва боки розриву, але й далі рухалася під ногами, ніби ще не вирішила, чи залишатися на місці. Іноді плитами пробігала довга хвиля. Вози на острові хиталися разом із землею, коні тривожно іржали, воли натягували прив’язі.

Очільник каравану зустрів Ратена біля перекинутих возів. Голова в нього була перев’язана, один рукав просяк кров’ю. Він повідомив, що під час переміщення загинули троє, понад двадцять людей зазнали поранень, у п’яти возів зламалися колеса. Збирачі були вже менш ніж за два кілометри. Їхній передовий загін обходив караван праворуч, намагаючись вийти до дороги й відрізати шлях до Зводу.

— Виводимо всіх, — наказав Ратен. — Поранені й родини першими. За ними харчі. Зламані вози розвантажити.

— Коней не вистачить, — сказав очільник каравану.

— Запрягайте волів. Чого не вивеземо — несіть або кидайте.

— Там зерна на три місяці.

— Якщо затримаємося, його повезуть Збирачі.

Караван рушив. Перші десять возів вивели із загальної вервечки, розвернули й спрямували до дороги. На них посадили поранених, старих і дітей. Вози їхали повільно, колеса з гуркотом перескакували через плити, що наповзли одна на одну. Люди з обох боків притримували борти й заспокоювали тварин.

Ми стояли біля початку дороги. Ще біля Зводу Керр припустив, що шлях зберігатиметься, доки всі четверо залишаються на ньому або поруч. Перевіряти, наскільки далеко можна відійти, ніхто не збирався. Ратен накреслив на землі коло кроків десять у діаметрі й наказав нам не виходити за його межі.