Розділ 14

Дзвін над сховищем ударив іще тричі й замовк. За кілька секунд йому відповіли з протилежного краю міста, потім десь далеко під аркою загув низький мідний ріг. За решіткою заметушилися люди. Вартові біля входу перемовлялися надто тихо, щоб можна було розібрати слова, але з їхніх облич було зрозуміло: сталося щось гірше за появу ще однієї зниклої дороги.

Ратен повернувся разом із Тессою. Обоє йшли швидко, за ними прямували двоє посильних зі згорнутими мапами. Іва підвелася їм назустріч.

— Що сталося?

— Південної дороги більше немає, — відповів Ратен. — Східна перемістилася вище за ворота. Західна закінчується в морі.

Француз поглянув на кам’яні стіни сховища.

— А північна?

— Поки що існує.

— Дуже обнадіює слово «поки».

— Південний караван залишився зовні, — продовжив Ратен. — Сімдесят два вози, охорона й понад двісті людей. Їх видно з вежі, але дістатися до них неможливо.

— Чому? — запитав я. — Дорога просто зникла?

— Побачиш.

Він звелів вартовим відчинити решітку. Нас вивели в коридор і повели до сходів, однак Женька зупинив Тессу.

— Зачекайте. Ви знаєте оператора Еліаса Гольта?

Тесса обернулася. Ім’я їй нічого не сказало, зате позначення поста Я-17 вона впізнала відразу.

— Кінець двадцятого століття. Невеликий охоронюваний інтервал. Чому питаєш?

Женька стисло розповів головне: Еліас перебував під Ярошинським замком, заздалегідь показав йому дорогу до бази, навчив керувати хронокаром, а потім дозволив нам чотирьом здійснити стрибок. Про першу зустріч він говорив без подробиць, бо за останню годину вже розповів усе один раз і повторювати спочатку не збирався. Тесса вислухала не перебиваючи. Коли Женька згадав чотири світлі точки, які з’явилися над панеллю, вона попросила докладніше описати зображення, але більше він нічого пригадати не зміг.

— Оператор не мав права показувати базу людині з охоронюваного часу, — сказала Тесса. — Тим паче навчати її керувати.

— Отже, він порушив правила? — запитав Муха.

— Або виконував розпорядження.

— Чиє?

— Не знаю. Але черговий оператор не ухвалює таких рішень самостійно.

Ратен поглянув на сходи, звідки вже долинали крики.

— Обговорюйте дорогою. Якщо південний караван не повернути, за кілька днів у місті почнуть ділити останні запаси.

Ми вийшли назовні й відразу зрозуміли, чому під Зводом били всі дзвони. Вулиці, ще недавно переповнені втомленими людьми, перетворилися на єдиний рухливий потік. Із західних кварталів вивозили вози, меблі й паки з одягом. Центральною площею гнали худобу, біля лазарету шикувалися носії, на дахах захисники передавали одне одному сигнальні прапори. Сотні врятованих із затопленого міста знову збирали дітей і майно, так і не встигнувши до пуття зрозуміти, куди тепер іти. Над усім цим громадилася кам’яна арка, і вперше вона здавалася не захистом, а кришкою, під якою замкнули надто багато людей.

Із заходу пахло морем. Ще вранці там були сади, майстерні й дорога до кам’яних уступів. Тепер за будинками здіймалися корабельні щогли, а над дахами розліталися клапті солоної піни. Самого берега ми поки не бачили, але чули важкі удари хвиль. Після пережитої повені цей звук діяв гірше за тривожний дзвін.

— Звідки там море? — запитав я.

— З’явилося разом із частиною узбережжя, — відповіла Іва.

— Далеко?

— Західні ворота стоять у воді.

— А будинки?

— Ті, що ближче до стіни, вже затоплює.

Назустріч нам вулицею бігли люди з баграми й згорнутими мотузками. Слідом проїхав віз із мокрими дітьми. На дні хлюпотіла вода, жінка в промоклому одязі притримувала двох, а третій сидів у неї на колінах і цілком спокійно дивився на місто, ніби за останню добу звик до того, що моря з’являються де заманеться.

Біля площі Ради зібрався натовп. Вартові насилу втримували прохід до дверей. Люди вимагали відчинити північні ворота, доки не зникла остання дорога, і випустити з міста всіх охочих. Інші кричали, що зовні Збирачі й кожен, хто вийде, лише поповнить число їхніх полонених. Хтось звинувачував операторів, хтось — прибуле прибережне місто, а кілька голосів вимагали привести чотирьох хлопців.

Ратен провів нас не через головний вхід, а бічними сходами. У кімнаті Ради стало ще тісніше, ніж уночі. Мапи зняли зі стін і розклали на підлозі, бо стіл уже займала велика модель околиць, складена з каміння, дерев’яних брусків і смуг тканини. Чотири білі стрічки позначали дороги. Південна була розірвана посередині, західна закінчувалася в тазу з водою, східну переклали до стіни. Північна залишалася на місці, але біля неї стояло відразу кілька посильних, і кожен повідомляв щось інше.

Елгар Ро слухав доповіді біля відчиненого вікна. За ніч він наче постарів іще на кілька років, проте говорив спокійно й змушував повторювати лише точні відомості. Поруч стояв Севін Керр. Його пальці знову були забруднені чорнилом, а на рукавах з’явилося кілька нових плям. Він відзначав кожен сигнал, час і напрямок переміщення.

— Північна дорога роздвоюється, — доповідав посильний. — Ліва частина виходить до сірих пагорбів. Права — у ліс. П’ять хвилин тому лісу не було.

— Люди на дорозі?

— Дві розвідувальні групи. Обидві відкликано.

— Нехай повертаються окремо, — наказав Елгар. — Не сходити з каменю, навіть якщо побачать знайому місцевість. Воріт не зачиняти, доки не ввійде останній.

Другий посильний повідомив, що східну дорогу тепер видно над містом. Вона пролягала скелястим виступом приблизно за сорок метрів вище від воріт, зберегла колишні дороговказні камені й навіть частину придорожньої стіни, але спуску не мала. Двоє вартових залишилися на ній під час переміщення. Вони подавали сигнали згори, і до них уже намагалися підняти драбини.

— Захід? — запитав Елгар.

— Нижні будинки евакуйовано. Вода продовжує прибувати. За воротами відкрите море, берегової лінії не видно.