Розділ 13

Женька почав не відразу. Кілька хвилин він сидів на ящику, потирав зап’ясток і дослухався до дзвонів над нашими головами. За решіткою проходили захисники, лунали накази, десь по камінню волокли щось важке. Звід утрачав дороги, у місті шукали людей із чорними смужками, а ми вимагали розповісти про те, що сталося за кілька місяців до нашої гри в пейнтбол. Гіршої миті для спогадів годі було й уявити, але іншої могло не випасти.

— Я нікому не розповідав, бо пообіцяв, — промовив Женька. — Спочатку йому. Потім уже самому собі. Та й узагалі був певен, що це стосується лише мене.

— Люди із сітками сьогодні трохи розширили коло втаємничених, — сказав Француз.

Женька кивнув і почав розповідати.

Того дня він сам подався за місто шукати місце, де можна було б улаштувати справжню перестрілку й потім не виправдовуватися перед власниками розбитих вікон. Ярошинський замок підходив майже ідеально. Замком його називали лише місцеві; насправді це був старий католицький храм, остання вціліла частина монастиря, давно розібраного на каміння. Дах подекуди провалився, вузькі вікна стояли порожні, бічні прибудови заросли кущами, а головний вхід був забитий товстими посірілими дошками. Іноді туди забиралися підлітки, волоцюги й шукачі скарбів, яких там ніколи не було, але зазвичай біля будівлі не траплялося жодної душі.

Женька ще здалеку помітив драбину, приставлену до стіни. На верхній перекладині стояв чоловік у сірому светрі й оглядав одне з вікон під самим дахом. Поряд на траві лежав відкритий ящик з інструментами. Женька вирішив, що приїхав працівник із відділу культури або хтось із міської влади нарешті згадав про старий храм. Він обійшов будівлю, придивився до зручного підйому на бічну стіну й уже збирався йти, коли чоловік спустився з драбини та попрямував до забитого дошками входу.

Далі той почав робити щось цілком безглузде. Підважив молотком одну з дощок, обережно витягнув довгий іржавий цвях, відсунув дошку й зазирнув усередину. Потім щось зробив у темряві за проходом, повернув дошку на місце й прибив новим цвяхом, значно коротшим за старий. Чоловік перейшов до наступної дошки й повторив усе спочатку.

Женька сховався за залишками кам’яної огорожі й почав спостерігати. Якщо чоловік хотів закрити прохід, йому слід було брати довгі цвяхи. Якщо відкрити — не було сенсу повертати дошки на місце. Однак чоловік старанно міняв кріплення й час від часу відходив на кілька кроків, перевіряючи, як усе виглядає збоку. За чверть години вхід здавався так само надійно забитим, як і раніше, хоча тепер кілька дощок можна було зняти звичайною викруткою.

Женька підійшов ближче, навмисне голосно зачепивши ногою суху гілку. Чоловік обернувся, подивився на нього без жодного подиву й кивнув на дошку, яку притримував однією рукою.

— Раз уже прийшов, допоможи. Бо вона весь час норовить упасти.

Прохання застало Женьку зненацька. Він очікував, що його проженуть або хоча б запитають, навіщо він ховався за огорожею. Натомість довелося притиснути дошку плечем, поки чоловік витягав старий цвях.

— Ви давно мене помітили? — запитав Женька.

— Ще коли ти біля стіни стояв.

— А чому нічого не сказали?

— Ти начебто не заважав.

— Я спостерігав.

— Отже, все-таки заважав. Але мовчки.

Чоловік усміхнувся, і Женька трохи заспокоївся. Зблизька той мав цілком звичайний вигляд: років сорок, коротке темне волосся, гладенько виголене обличчя, сірий светр і джинси. Лише коричневі туфлі не годилися для роботи біля руїн, та й інструменти в ящику були надто новими й чистими.

— Криво тримаєш, — сказав чоловік.

— Бо дошка крива.

— Це стара дошка. Їй так і належить.

— А цвях новий.

— Спостережливий.

— Ви вже казали.

— Ні. Раніше я сказав, що ти спостерігав. Це не одне й те саме.

Він забив цвях не до кінця, перевірив, чи легко відходить дошка, і лише тоді вдарив ще раз. Женька помітив, що міцніше вона не трималася. Якщо підважити знизу викруткою, новий цвях вийде без особливих зусиль.

— Ви навмисне так робите?

— Що саме?

— Залишаєте дошки так, щоб їх можна було зняти.

Чоловік подивився на свою роботу.

— А ти збираєшся сюди ввійти?

— Можливо.

— Сам?

— Ні. Ми шукаємо місце для пейнтболу.

— У старому храмі?

— Тут немає людей, стіни товсті, вікна однаково розбиті. Нікому не заважатимемо.

— Вас багато?

— Четверо. Якщо Муха знову не почне розповідати, що в нього погане передчуття.

— Муха?

— Мухін. Ми його так називаємо. Ще Саня і Славко. Славка кличемо Французом.

— Чому Французом?

— Довго пояснювати. Він сам щоразу розповідає по-різному.

Чоловік усміхнувся й узяв наступний цвях. Лише на мить його пальці затрималися над коробкою, але тоді Женька не надав цьому значення.

— Отже, четверо, — сказав він. — І всі збираються сюди?

— Якщо місце підійде. Я спершу огляну.

— Усередину краще не лізти. Перекриття слабкі, внизу старі ходи. Подекуди вода, подекуди обвали.

— Звідки ви знаєте?

— Робота така.

— Ви реставратор?

— Майже вгадав.

— А точніше?

— Сьогодні я сторож.

— У сторожів зазвичай є будка.

— Не люблю будок.

Вони закінчили з дошкою й перейшли до наступної. Тепер робота пішла швидше: Женька притримував дерево, подавав цвяхи й складав старі в коробку. Незнайомець не розпитував його про школу, батьків і чому він сам тиняється за містом — про все те, що дорослі зазвичай запитували, коли не знали, про що говорити. Натомість поцікавився, як улаштований пейнтбольний маркер, чи дуже боляче влучає кулька й чому люди добровільно платять за можливість стріляти одне в одного фарбою. Женька пояснив. Чоловік вислухав його цілком серйозно й сказав, що в такому разі ця розвага нічим не гірша за більшість дорослих.

— А як вас звати? — запитав Женька.