Розділ 11

Першим місцем, яке ми побачили під Зводом, виявився лазарет. Його облаштували в довгій кам’яній будівлі, що раніше правила чи то за ринок, чи то за склад: уздовж стін іще тяглися порожні прилавки, під стелею висіли гаки, а широкі проходи тепер були заставлені лежанками. Поранені лежали на підлозі, на дошках, плащах і просто на оберемках сухої трави. Між ними снували люди з тазами, глеками й згорнутими смугами тканини; хтось стогнав, хтось кликав рідних, біля дальньої стіни голосно плакала дитина. Після затопленого міста й бою біля воріт нас важко було здивувати кров’ю, але тут її запах стояв такий густий, що Француз припинив сипати жартами, а Муха намагався не дивитися довкола. Ратен провів нас через увесь зал і зупинився біля низького столу, над яким схилилася кремезна жінка з коротко підстриженим сивим волоссям.

Вона затягувала пов’язку на нозі якогось чоловіка й навіть не підвела голови, коли Ратен назвав її Ельзою і сказав, що ми пройшли крізь затоплене місто, облогу та водостік. Закінчивши з пораненим, Ельза наказала його віднести, витерла руки об фартух і поглянула на нас так, наче все перелічене лише додавало їй роботи.

— Котрий із них помирає?

— Ніхто, — відповів Ратен.

— Тоді навіщо привів одразу чотирьох?

— Щоб і далі ніхто.

Вона почала з Мухи, хоч той запевняв, що з ним усе гаразд. Ельза оглянула його збиті кісточки пальців, змусила зняти куртку, провела пальцями по плечу й знайшла такий синець, про який він і сам, здається, не здогадувався. Потім узялася до Француза, виявила поріз під волоссям і промила його, не зважаючи на обурення пацієнта. Мені дісталися обдерті долоні, забите коліно й наказ не ставати на ногу хоча б до ранку. Женьку вона оглядала найдовше, бо він мав такий вигляд, ніби тримався винятково на впертості, але зрештою оголосила, що йому потрібні їжа, вода та сон, причому сон передусім.

— От бачиш, — сказав Француз. — Тобі офіційно дозволили нічого не робити.

— Тобі теж, — відповів Женька.

— У мене природний талант. А тобі доведеться вчитися.

Ельза не всміхнулася. Вона вже перев’язувала руку Іві й водночас стежила, щоб Тесса не пішла. Та кілька разів намагалася підвестися, повторюючи, що мусить з’явитися до Ради й доповісти про те, що сталося, але Ельза щоразу одним поглядом садовила її назад. При яскравому світлі стало видно, наскільки Тесса виснажена: одяг задубів після брудної води, на скроні темнів синець, пальці тремтіли, хоч вона й ховала руки між колінами. Решта операторів перебували десь у лазареті; частина допомагала пораненим, двоє спали біля стіни, ще один сидів нерухомо й дивився перед собою. За останні кілька годин вони встигли бозна-де опинитися, побачити появу цілого міста, потрапити під повінь, пережити напад Збирачів і штурм Зводу. На їхньому місці я теж дивився б у стіну.

Чоловік, який зупинився в проході, вирізнявся серед поранених не одягом, а тим, що йому поступалися дорогою. Він був худорлявий, темноволосий і рухався трохи боком, наче одна нога згиналася гірше за другу. Ліву половину його обличчя від скроні до шиї вкривав старий опік; шрам стягнув кутик рота, тому здавалося, ніби чоловік весь час посміхається, хоча очі залишалися цілком серйозними. Він побачив Тессу, завмер, а тоді повільно підійшов до неї.

— Керн-вісім, — промовив він.

Тесса підвела голову. Кілька секунд вона дивилася на нього без жодного проблиску впізнавання, і від цього обличчя чоловіка стало ще жорсткішим.

— Ви помилилися, — сказала вона. — Я ніколи тут не була.

— Тут — ні. У Керні були.

— Я чергувала на посту Керн-вісім.

— Я знаю.

— Хто ви?

— Кадір.

Ім’я їй нічого не сказало. Це було видно з того, як Тесса насупилася й спробувала пригадати, а Кадір увесь цей час не зводив із неї очей. Розмови довкола поступово стихли. Навіть Ельза перестала бинтувати Іву, хоча рук із пов’язки не прибрала.

— Нижня галерея, — сказав Кадір. — Шістдесят три людини. Ви закрили інтервал разом із нами.

— Там нікого не було.

— Ми були.

— Перед закриттям провели евакуацію. Двічі перевірили всі приміщення.

— Нижньої галереї ви не відкрили.

— Вона була зруйнована.

— Зруйнований був вхід. Ми перебували всередині.

Тесса підвелася — цього разу так різко, що Ельза не встигла її зупинити. Кадір був вищий, але вона стала майже впритул до нього й уже не здавалася втомленою.

— На посту підтвердили відсутність біологічних сигнатур, — сказала вона. — Після цього інтервал почав розпадатися. Якби всередині залишалися люди, система показала б їх.

— Отже, ваша система помилилася.

— Що сталося після закриття?

— Для вас?

Тесса мовчала.

— Для вас минуло чотири місяці, — продовжив Кадір. — Я знаю. Ви сказали про це людям біля воріт. Для мене минуло дев’ять років.

У лазареті знову зашуміли, але вже тихіше, ніж раніше. Кадір говорив не підвищуючи голосу, і саме тому його чули майже всі. Він розповів, що люди в нижній галереї отримали загальне попередження про евакуацію, однак вихід виявився заваленим. Вони кликали на допомогу, розбирали каміння й чекали, доки стіни не почали зникати. Потім зник сам Керн, а галерея разом із шістдесятьма трьома людьми опинилася тут. Сорок одна людина пережила перші дні. До Зводу дісталися двадцять сім.

— Я не знала, — сказала Тесса.

— Ви не перевірили.

— Ми перевірили все, що могли.

— І закрили.

— Якби ми не закрили інтервал, пошкодження пішло б далі.

— Так нам і пояснювали, коли ми сюди прийшли. Це неабияк утішає.

— Досить, — сказала Ельза.

Кадір не звернув на неї уваги.

— Ви пам’ятаєте той день?

— Пам’ятаю.

— А тих, хто залишився всередині?

Тесса відповіла не відразу:

— Ні.

Кадір кивнув, наче саме такої відповіді й чекав. Потім обернувся до Ратена й зажадав, щоб оператора доправили до Ради. Ратен сказав, що Рада й без нього збирається, але Кадір однаково піде туди й зможе висунути звинувачення за встановленим порядком. Вони явно сперечалися про це не вперше: один говорив коротко й спокійно, другий закінчував за нього фрази. Зрештою Кадір відійшов, але перед тим, як піти, знову поглянув на Тессу.