Розділ 10

До Зводу ми йшли не кілька годин.

Останні кілометри бігли.

Ратен відправив уперед вершників, а вози вишикував у широку колону. Поранених і дітей посадили всередину, решта йшли поруч. Люди з міста, що з’явилося, трималися разом. За ніч вони втратили домівки, море, вулиці, близьких, кілька разів мало не загинули й тепер рухалися туди, куди вказували незнайомці зі світлими перев’язями. Іншого вибору в них не залишилося.

Світло поверталося повільно. Небо посіріло, але сонця я не побачив. Кам’яна дуга Зводу ставала дедалі більшою. Спочатку здавалося, що вона стоїть за містом. Потім я зрозумів, що місто розташоване під нею.

Один кінець дуги входив у високий пагорб, другий спирався на рівнину за кілька кілометрів від нього. Під кам’яним вигином розташовувалися цілі квартали. Будинки здіймалися терасами, між ними пролягали дороги, сходи й мости. Зовнішня стіна охоплювала не лише житлові будівлі, а й поля, сади та загони для тварин. За стіною стояли вежі. На найвищій горів вогонь.

Дим здіймався з трьох місць.

Східні ворота майже ховалися в чорній хмарі. Там горіли дерев’яні укріплення. Друга пожежа охопила довгий ряд будинків усередині стіни. Третя була ближче до центру, біля однієї з опор Зводу.

Дзвони били без упину.

— Велике місто, — сказав Француз.

— Ти очікував три намети? — запитав Женька.

— Після прихистку — так.

Муха дивився не на дугу, а на дорогу.

Вона спускалася з пасма до північно-західної стіни. Нею вже йшли люди. Кілька сотень, можливо, більше. Попереду рухалися жінки, старі й діти. За ними несли поранених. Над колоною майоріли білі ганчірки.

Біля воріт юрмилися ще тисячі.

Стулки були зачинені.

— Чому їх не впускають? — запитав я.

Ратен почув.

— Бо серед них Збирачі.

— Звідки ви знаєте?

Він показав на середину колони. За біженцями рухалися міцні чоловіки з однаковими згортками на плечах. Деякі підтримували старих, інші несли дітей. Збоку вони нічим не відрізнялися від рятувальників.

Потім один згорток розгорнувся.

Усередині був круглий щит.

Чоловік швидко сховав його, але Ратен уже побачив.

— Вони поставили людей попереду, — сказала Тесса.

— Хочуть, щоб ми відчинили ворота, — відповів Ратен. — Коли натовп піде всередину, ударять.

— Якщо воріт не відчинити, люди залишаться між стіною та Збирачами.

— На це вони й розраховують.

Вершники, яких відправили вперед, поверталися. Один був поранений. Із плеча стирчала стріла, але він тримався в сідлі.

— Північна вежа не відповідає! — крикнув він. — На стіні бій! Східні ворота тримаються. Південну дорогу перекрито!

— Малі ворота? — запитав Ратен.

— Зачинені зсередини. Сигналу немає.

Ратен подивився на місто. Між нами й північною стіною лежали поля та кілька порожніх хуторів. Дістатися туди можна було, але якщо малі ворота не відчинять, колона опиниться в пастці.

Позаду, на пасмі, з’явилися чорні прапори.

Збирачі, які пережили зникнення моря, йшли слідом.

— У нас мало часу, — сказала Тесса.

— Я помітив.

Ратен наказав зупинити вози між двома пагорбами. Людей розмістили нижче дороги, щоб їх не було видно з боку міста. Бійці зняли з возів щити, списи, луки й в’язки довгих мотузок. Коней відвели назад.

Тесса допомагала пояснювати містянам, що треба лягти за возами й не підводитися без команди. Дехто не слухав. Вони бачили стіни й хотіли йти туди негайно. Чоловік у темному плащі зібрав своїх людей і втримав їх.

Ратен покликав Іву.

— Старий водовідвід існує?

— Учора існував.

— Куди виходить?

— Під північними млинами.

— Решітка?

— Ззовні. Якщо її не завалило.

— Пройдеш?

Іва подивилася на нас.

— Я пройду. Ви — ні.

— Чому?

— Після останнього обвалу там залишилося менше половини проходу.

Ратен простежив за її поглядом.

— Ні.

— Іншого входу немає.

— Вони діти.

— Тому й помістяться.

— Знайду дорослих.

— Поки шукатимеш, північні ворота відчинять Збирачі.

Ратен зціпив щелепи.

— Що треба зробити всередині?

— Дістатися до північної сигнальної вежі. Подати тривогу зі стіни й відчинити малі ворота.

— Якщо на вежі Збирачі?

— Отже, спочатку прибрати їх.

— Ви вчотирьох?

— Уп’ятьох.

— Нам уже доводилося, — сказав Француз.

Ратен подивився на нього.

— Мені від цього не легше.

Тесса підійшла ближче.

— Я піду.

— Ти не помістишся, — сказала Іва.

— Перевіримо.

— Не помістишся.

Тесса подивилася в бік водовідводу, якого звідси не було видно, потім на нас.

— Не розділяйтеся.

— Ми намагаємося, — сказав Женька.

— Не геройствуйте.

Француз відкрив рота.

— Особливо ти.

Він закрив.

Ратен дав Іві коротку мотузку й маленьку олійну лампу. Більше ми нічого не взяли. Ножі залишалися при нас.

До водовідводу дісталися вздовж сухої канави. Вона тягнулася від полів до стіни й поступово поглиблювалася. Над головою свистіли стріли, але сюди майже не долітали. Основний бій точився біля воріт.

Північна стіна була вищою, ніж здавалася здалеку. Каміння здіймалося метрів на десять. Під ним темнів вузький водяний прохід. Решітка лежала поруч, зірвана з кріплень.

Іва зупинилася.

— Її відчинили зсередини.

— Може, водою вибило, — сказав я.

Вона показала на розрізані шкіряні петлі.

— Вода ножем не користується.

Із проходу тягло холодом.

Іва запалила лампу й увійшла першою. Води всередині було по коліна. Стеля швидко опустилася, довелося пригнутися. За кілька метрів прохід звузився настільки, що ми рухалися боком.

Каміння тиснуло з усіх боків. Десь нагорі точився бій. Удари передавалися крізь стіну, зі стелі сипався пісок. Одного разу пролунав такий гуркіт, що лампа згасла.