Розділ 9

Море відступало швидше, ніж ми встигали до цього звикнути.

Спочатку оголилися верхні сходинки причалів. Потім із води показалися кам’яні тумби, ланцюги й дахи затоплених складів. Кораблі опускалися нижче, хоча насправді спадала вода довкола них. Невеликі човни вже лежали на боці. Великі судна хилилися, натягуючи снасті й ламаючи щоглами сусідні борти.

Наша баржа поки що трималася на воді. Течія несла її від портових воріт, але під днищем дедалі частіше щось шкребло. Люди замовкли й прислухалися до кожного удару. На палубі стало тісно. Урятовані сиділи довкола щогли, що лежала, тримали дітей, перев’язували поранених. Ті, кому не вистачило місця, стояли вздовж бортів і дивилися на місто.

Воно здіймалося з води.

Вулиці знову ставали вулицями. На площах залишалися перекинуті вози, меблі й тіла. Люди спускалися з дахів, вибиралися з вікон, стрибали на уламки мостів. Кілька хвилин тому вони чекали на човни. Тепер човни вже були не потрібні. Треба було зрозуміти, куди бігти оголеним дном.

Ліворуч ішли світлі човни Зводу. Веслувати їм ставало дедалі важче. Весла чіплялися за каміння й багнюку. Перший човен наздогнав баржу, чоловік на носі кинув мотузку.

Ратен піднявся до нас через борт.

За ним перебралися четверо бійців. Решта залишилися в човні, допомагаючи людям, яких підбирали з води.

Ратен знайшов Тессу біля носа.

— Коли я кажу залишити човен, — почав він, — це не означає викрасти його разом із дітьми.

— Ми їх вивезли.

— Бачу.

— Іще понад сотню людей.

— Теж бачу.

Він подивився на чорні човни, що виходили з воріт.

— Потім договоримо.

Тесса кивнула.

Баржа знову зачепила дно. Цього разу удар був сильнішим. Люди попадали. Корпус протягло кілька метрів по чомусь твердому, потім судно зупинилося.

Течія продовжувала рухатися довкола нас.

— Усе, — сказав молодий чоловік із міста, який допомагав біля керма. — Далі не піде.

Вода біля бортів швидко міліла. Уже виднілася темна багнюка. До найближчого суходолу залишалося щонайменше кілометр, але між нами й ним поступово виникала широка смуга морського дна.

Ратен піднявся на носову надбудову.

— Де Звід? — запитав Женька.

Іва показала на південний захід. Там за кораблями здіймалося довге кам’яне пасмо. Раніше воно було берегом, тепер ставало краєм величезної низовини.

— За ним починається стара дорога, — сказала вона. — Якщо залишилася.

— А якщо ні?

— Буде інша.

— Дуже заспокоює, — пробурмотів Француз.

Ратен дістав короткий ріг і тричі протрубив. Із човнів Зводу відповіли. На одному підняли світле полотнище й показали ним у бік кам’яного пасма.

Люди на найближчих суднах помітили сигнал. Хтось повторив його криком. На дахах і причалах почався рух. Тисячі людей прямували в один бік.

Чорні прапори піднялися північніше.

Збирачі теж обрали пасмо.

Їхні загони виходили з човнів, шикувалися просто на багнюці й рухалися широкими колонами. Вони не нападали на всіх поспіль. Тих, хто приєднувався добровільно, ставили всередину. Решті вказували списами. Людей розділяли: молодих і сильних — уперед, старих і поранених — в окрему групу. Кілька людей спробували піти. Їх наздогнали.

— Чому вони йдуть до Зводу? — запитав я.

— Там дорога, — відповіла Іва. — Іншого виходу звідси поки що немає.

— Отже, прийдуть разом із нами?

— Якщо ми не встигнемо раніше.

На баржі відчинили бічні вантажні двері. За ними був широкий дерев’яний майданчик, який можна було опустити. Канати заскрипіли. Майданчик ліг на багнюку, перетворившись на сходні.

Першими виводили дітей і поранених. Ратен розподілив своїх людей уздовж колони. Тесса пояснювала містянам, куди йти. Чоловік у темному плащі залишився біля баржі, збираючи тих, хто впізнавав його й слухався. Старий із ключами зійшов одним з останніх. Зупинився, подивився на місто, портові ворота й величезний корабель, який ми випустили з доку.

Його місто проіснувало менш як годину й уже перетворювалося на руїни.

Я не знав, чи було воно таким до появи тут, чи зруйнувалося лише тепер. Старий, мабуть, теж не знав. Він зняв в’язку ключів із пояса, довго тримав у долоні, потім повернув на місце й пішов за іншими.

Ми спустилися з баржі.

Багнюка виявилася не такою глибокою, як я боявся. Ноги провалювалися до кісточок. Місцями під мулом лежав камінь, місцями пісок. У заглибинах залишалася вода. У ній металася риба. Люди ловили її руками, складали в кошики й одяг, хоча Ратен кричав, щоб ніхто не затримувався.

Довкола лягали кораблі.

Спочатку повільно. Корпус нахилявся, снасті натягувалися, щогли починали скрипіти. Потім щось ламалося — і судно падало відразу. Земля тремтіла. Люди розбігалися. Одна висока щогла впала впоперек колони, придавивши кількох людей. Решта зупинилися, намагалися її підняти, але дерево було надто важким.

Ратен послав бійців на допомогу, а основну колону повів в обхід.

— Не можна зупиняти всіх, — сказав він Тессі.

— Там люди.

— Якщо зупиняться тисячі, загинуть тисячі.

Тесса подивилася назад, але наказала містянам рухатися далі.

Після суперечок на даху я очікував, що вона знову піде рятувати кожного. Вона не пішла. Можливо, зрозуміла, що Ратен має рацію. Можливо, просто бачила, скільки ще суден хилиться довкола.

Ми йшли поруч з Івою, ближче до початку колони. Женька раз у раз озирався на воду.

— Що ти шукаєш? — запитав я.

— Куди вона дівається.

— Униз.

— Дуже смішно.

Море не просто відступало від берега. Уся вода рухалася на південь, туди, де ще недавно пролягав обрій. Поверхня нахилилася. Кораблі, що залишалися на плаву, розверталися й повільно пливли слідом. Далеко попереду вода зникала за рівною темною лінією.

— Там край? — запитав Француз.

— У моря не буває краю, — сказав Женька.